Айвенго (укр)

— Сер пріор, — мовив Сакс, — де б я не подорожував у цій країні, дотепер я не потребував нічийого захисту, крім власного доброго меча й вірних слуг. До того ж якщо ми надумаємо поїхати в Ашбі де ла Зуш, ми супроводжуватимемо мого шляхетного сусіда Ательстана Конінгсбурзького з таким почтом, що нам не доведеться боятися ані розбійників, ані феодалів. Піднімаю цей келих за ваше здоров'я, сер пріор, — сподіваюся, що вино моє вам до смаку, — і дякую вам за люб'язність. Якщо ж ви так суворо дотримуєтеся монастирського статуту, — додав він, — що волієте пити кисле молоко, сподіваюся, що ви не соромитиметеся й не питимете вина з однієї лише ввічливості.

— Ні, — заперечив пріор, розсміявшись, — адже лише в стінах монастиря ми задовольняємося свіжим або кислим молоком, у миру ж ми чинимо, як миряни; тому я відповім на ваш люб'язний тост, піднявши келих цього щирого вина, а менш міцні напої віддаю моєму послушникові.

— А я, — сказав тамплієр, наповнюючи свій келих, — п'ю за здоров'я прекрасної Ровени. З того дня, як ваша тезка вступила в межі Англії, ця країна не знала жінки, гіднішої шанування. Клянуся небом, я розумію тепер нещасного Вортігерна! Будь перед ним хоча б бліда подоба тієї краси, яку ми бачимо, цього було б досить, щоб забути про свою честь і царство.

— Я не хотіла б, щоб ви марнували стільки люб'язностей, сер лицар, — сказала Ровена з гідністю і не знімаючи покривала, — краще я скористаюся вашою чемністю, щоб попросити вас повідомити нам останні новини про Палестину, тому що ця тема приємніша для нашого англійського слуху, ніж усі компліменти, яких учить ваше французьке виховання.

— Небагато можу повідомити вам цікавого, леді, — відповів Бріан де Буа-Гільбер. — Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладином[18] укладено перемир'я.

Його промову перервав Вамба. Блазень причаївся за два кроки за кріслом господаря, який час від часу кидав йому подачки зі своєї тарілки. Втім, такою ж милістю користувалися й улюблені собаки, яких, як ми вже бачили, у залі було досить багато. Вамба сидів перед маленьким столиком на стільці з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши п'яти під поперечину свого стільця, він так втяг щоки, що його щелепи стали схожі на щипці для горіхів, і наполовину примружив очі, що не заважало йому до всього прислухатися, щоб не проґавити нагоди втнути одну з тих витівок, які йому дозволялися.

— Бодай їм, цим перемир'ям! — вигукнув він, не звертаючи уваги на те, що несподівано перебив промову величного тамплієра. — Вони мене зовсім зістарили!

— Як, шахраю? Що це означає? — спитав Седрик, з явним задоволенням очікуючи, який жарт ушкварить блазень.

— А то як же, — відповів Вамба. — На моєму віку було вже три таких перемир'я, і кожне — на п'ятдесят років. Тож, виходить, що мені півтори сотні років.

— Годі, я ручаюся, що ти помреш не від старості, — сказав тамплієр, який впізнав у ньому свого лісового знайомого. — Тобі судилося вмерти насильницькою смертю, якщо ти так показуватимеш шлях подорожнім, як сьогодні пріорові й мені.