Музиканти сміються
- Автор: Муха Антон Иванович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Музична Україна
- Жанр: Анекдоты
Электронная книга - «Музиканти сміються». Краткое содержание книги:
Сміються тут не лише музиканти — сміються також і з музикантів. А це означає, що книгу радо читатимуть як палкі любителі музики, так і ті, хто вважає музику за лихо… Маємо надію, що читачі не проминуть нагоди посміхнутися, а може й замислитись, Бо гумор, хоча й не розв'язує жодних проблем, все-таки допомагає їх розв'язувати…
На прем'еру диригент прибув зодягнутий, як на похорон, з чорною траурною пов'язкою на рукаві.
— Що трапилось? — спитали фон Бюлова стривожені музиканти. — Ви когось поховали?
— Поки що ні,— відповів диригент. — Але зараз ви побачите, як я буду ховати оцю оперу…
Під час оркестрової репетиції Ганс фон Бюлов закричав тромбоністові:
— Форте!
Коли музикант зіграв голосніше, диригент ще раз крикнув:
— Форте!
Так повторювалося декілька разів. Зрештою тромбоніст, у якого від дуття ледь не луснули щоки, признався, що голосніше він грати вже не може. У відповідь Бюлов спокійно йому пояснив:
— У цьому немас потреби, мій любий. Справа в тому, що з самого початку ви грали фортіссімо, а я вимагав від вас грати форте.
Цілковита протилежність
— Яка відмінність між гарним диригентом і поганим? — запитали якось у Бюлова.
— Бачите, гарний диригент партитуру тримає в голові, а поганий — голову в партитурі,— відповів Бюлов.
Один співак, що репетирував з Бюловим, постійно запізнювався на репетиції. Диригент тактовно, але не без іронії запитував:
— Оркестр і я, певне, приходять зарання, чи не так? Але одного разу співак прийшов своєчасно. Натомість oркестранти, які звикли вже його очікувати, розбрелися хто куди.
— Браво, — вигуискнув Бюлов, — нарешті весь оркестр з'явився згідно вашого розкладу.
Брамс був слабенький оратор. Після виконання його Першої симфонії влаштували банкет, на якому був присутній чеський віолончеліст і композитор Давид Поппер. Брамса попросили виступити, і він почав:
«Творити музику — дужо важка справа… Так, панове, творити дужо важко». Ці слова він повторив декілька разів, очевидно, не знаючи, що говорити далі.
Нарешті він сказав не без сарказму: «Наслідувати значно легше, однак про це може більш детально розповісти вам мій друг Давид Поппер».
Попнер підвівся і, посміхаючись відповів:
— Панове, мій друг Брамс стверджує, що я спеціаліст у наслідуванні: не знаю, чи це точно. Знаю лише, що єдиний композитор, якого варто наслідувати — до Бетховен. Однак про це мій друг Брамс може розповісти більш детально…
— Чому ви пишете таку журливу музику? Слухач хоче відпочити, повеселитися, піти з концерту в доброму гуморі. А ви? Напишіть що-небудь веселе, життєрадісне. І… продаж піде веселіш, — казав видавець молодому Брамсові.
— Спробую, — відповів композитор.
За декілька днів він прийшов у видавництво з величезним пакунком.
— Ну, що вийшло? — зустрів його видавець запитанням.
— Не знаю, — відповів Брамс і поклав перед видавцем ноти.
Новий твір починався так: «Весело іду я в могилу».
Один композитор-початківець звернувся до Брамса з проханням оцінити його твір. Брамс уважно переглянув партитуру, похитав головою, погладив бороду і, нарешті, добродушно запитав:
— Де ви купували такий гарний нотний напір?
Відомо, що Брамс високо цінував талант Йоганна Штрауса. Якось дружина Штрауса попросила його написати кілька рядочків в її сімейний альбом.
Брамс взяв перо і занотував перші такти Штраусового вальса «На чудеснім голубім Дунаї». Нижче зробив приписку: «На превеликий жаль, музика не моя. Йоганнес Брамс».
Не вельми талановита співачка запитала Брамса, що він думає про її концерт, котрий от-от має відбутися.
— А ви готові до концерту, мадам?
— О так! Може ви послухаєте мене зараз?
— Ні, ні,— жваво заперечив Брамс, — я лише хотів довідатися, чи пошили ви до концерту сукню і купили рукавички?
— Безперечно, але чого вас цікавлять ті дрібниці?
— Просто, якби ви не зробили цього, я радив би вам відмінити концерт.
Один німецький композитор написав пісню на слова Ф. Шіллера і попросив Брамса послухати його. Брамс прослухав пісню і сказав у задумі:
— Пречудово! Я що раз переконався, що цей вірш Шіллера справді безсмертний.
Якось Брамс, акомпануючи віолончелістові, грав фортіссімо і глушив свого партнера. Нещасний віолончеліст врешті-решт не витримав і заблагав:
— Прошу вас, трішки тихіше: я абсолютно себе не чую…
— Щасливець! — процідив Брамс крізь зуби.