Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.
– То поручкаємося! – сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.
Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п’ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.
– Коли не пригостишся зі мною, – прошепотів зловісним шепотом, – розіб’ю кухля на твоїй паршивій голові.
Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі – малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. "Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!"
Я ковтнув пива, щоб удати, що п’ю також, і мені відразу ж стало млосно – не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають "хміль". Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз’ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.
– Призволяйся! – сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:
!!Ген, пий-но, пий-но до мене,
Гей, пий-но це зілля зелене,
Я одур веселий приношу,
Покинеш думок важку ношу,
Що мучать тебе, нещасливого…
Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.
– Не треба лякатися, – проказала вона, – я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.
– Ля-ля-ла-ла! – приспівала вона. – Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. – Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: – Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!
– Шинкарю! – закричав регент. – Пива, й доброго!
– Ля-ля-ла-ла! – знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.
– Покинь блукати, – зашепотіла вона, – і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..
"Он який він, Неспокій, – пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. – Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?"
Я постукав зігнутим пальцем по стіні.
– А що за цією стіною, пане регенте?
– Пиво, – відказав він.
– А мені здається, що друга стіна, – мовив я. – А за другою третя, і так без кінця. – Чи не так я кажу, пане регенте?
– А може, й так, – сказав регент. – По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?
– А що, коли за тією стіною пустеля? – глибокорозумно запитав я.
– Найбільше мені смакує печене порося, – сакраментальне зголосив регент.
– Сенс нашої метушні в тому, – поставив я пальця, – щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?
Регент почухмарив потилицю.
– Добре було б, щоб до бочки з пивом, – сказав він. – А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дівчина присіла мені на коліна.
– Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий. – сказала вона. – Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.
Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра. Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.
– Печене порося – ось про що я мрію, – сказав регент. – От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з’їм.
– Але чому не хочете вислухати, що кажу я? – спитав я із відчаєм.
– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, – вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.
Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.
– А хто платитиме? – спитало воно.
Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.
Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. "Ось що значить бути п’яним, – подумав гірко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!"
Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:
– Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?
– Ні, – сказав я. – Бо ти облудна.
– Отакої! – засміялася дівчина. – А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?
Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.
– За себе ти заплатив. А за приятеля?
– Виклав усі гроші, які мав, – сказав я мужньо і пішов до виходу.
Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут – дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.
– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!
– Дам! – сказав регент і вдарив мене в обличчя. – Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!
Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.
– Чого тобі? – спитав з тугою я.
– Гроші, – відказав корчмар.
– Подивіться там, у кишені.
– Ті я вже забрав, – сказав корчмар. – Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив’язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. "Це як у притчі про Розум, – згадав я. – Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спіймаєте самих себе!"