Аксіоми недоведених традицій
- Автор: Билык Иван Иванович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: История
Электронная книга - «Аксіоми недоведених традицій». Краткое содержание книги:
Так, Аттіла був «варвар», якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, скажімо, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під писала римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.
Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілових ворогів про царя гунів. Римський сановник Ромул у нього мовить: «Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла». В германському епосі «Бітерольф і Дітліб» Аттіла мудрістю своєю порівнюється з Соломоном. Але Соломон, як свідчить переказ, при всій його величності не мав поряд себе стільки витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.
Та й сам Йордан каже: «Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його невіродайній славі серед усіх варварів… Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, хто потребував допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив».
Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, і простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адамій, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: «я люблю скіфські звичаї… Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не наважуються оборонити себе… Там нема правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильні гнітять слабших».
Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: «Великий цар… великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець… вражаючи жахом Західний і Східний Рим…, незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а милостиво обкладав їх щорічною даниною».
За портретом цього «варвара», «бича божого», вимальовується постава справді мудрого й гуманного й дійсно прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: «Ми звикли зображувати гунів чудищами; слід думати, що Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою». Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон — маленькі оченята, плескатий ніс тощо?
В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим, яка була надрукована в № 1 журналу «Народна творчість та етнографія» за 1962 рік, говориться: «Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали у неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX–XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження».
Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира — Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни — напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку — й всі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 р. одного з слов'янських володарів — Божа, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (вандалів), під виглядом, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.