Княжа гора

Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з якоï лиш очi поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжоï гори, ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову тичку, з неï навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина помiж ними прогинається, бо таку важку ношу до неï пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi метляється, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звисає вбiк, i язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i мертвими очима — а як люто дивиться, ось зараз, здається, i рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тiкаєш вiд ïхньоï впольованоï страшноï здобичi, яка лякає не менше за живу, а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено — вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд за впольованим вовком, i скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, ïм вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тiльки жива людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, — й раптом очi твоï бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом слiз, i вже за ïхньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю зарiзав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд Гордiй веде тебе за руку додому — й знай усiм по дорозi розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всi дивуються, що така чудна дитина, чуднiших i н& буває, бо ще нiхто в ïхньому селi, нi в сусiднiх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались твоï сльози пекучi — ну, мовби дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.