Друге життя Брі Таннер
- Автор: Майер Стефани Морган
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Краина Мрий»
- ISBN: 978-617-538-037-6
- Переводчик: Наталя Тисовська
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Друге життя Брі Таннер». Краткое содержание книги:
Нарешті на сонце повільно насунулася велика хмара. І вмить ми з Дієго стали собою – хоча й досі трішки світилися. Проте хто має не такий гострий зір, як у вурдалака, нічого б і не зауважив.
Коли згасло сонячне сяйво, думки мої прояснилися і я втямила, щó відбувається. Хоча зараз Дієго знов став колишнім, хоча блиск його померк, я усвідомила, що він уже ніколи не буде для мене таким, як раніше. Млосне відчуття в животі нікуди не дівалося. І з’явилася підозра, що вже й не подінеться.
– Розкажемо Райлі? – запитала я. – Ти віриш, що він нічого не відає?
Дієго зітхнув і опустив руку.
– Не знаю. Поміркуємо, поки шукатимемо наших.
– Якщо збираємося шукати їх удень, варто бути обережнішими. Знаєш, на сонці нас важко не помітити.
– Пограємося в ніндзя, – вишкірився Дієго.
Я кивнула.
– Цілком таємний клуб ніндзя звучить набагато крутіше, ніж клуб НДН.
– Понад усякий сумнів.
Щонайбільше кілька секунд пішло в нас на те, аби відшукати напрямок, у якому подалася з острова наша вурдалацька компанія. Це було найлегше. Ось проблемою стануть пошуки місця, де вони приземлилися на суходолі. Ми з Дієго поміркували, чи не краще буде розділитися, але одностайно відмовилися від такої ідеї. Логіка була проста: якщо один із нас щось знайде, як він повідомить другому? Проте насправді я просто не хотіла залишатися сама і бачила, що Дієго почувається так само. За все життя у жодного з нас не було гарного товариства, і зараз здавалося страшним марнотратством відмовитися бодай від хвилини спілкування.
Вибір, куди могли податися наші приятелі, був вельми широкий. Вони можуть замешкати на великій землі, або на іншому острові, або повернутися в робочі квартали Сієтла, або рушити на північ до Канади. Хай коли б ми розвалили чи спалили свою домівку, у Райлі завжди був запасний варіант – здавалося, наш ватажок завжди точно знає, куди рухатися далі. Мабуть, у нього все було заздалегідь розплановано на такий раз, тільки от він ніколи нікого не посвячував у свої плани.
І тепер наша компанія може бути де завгодно.
Нам із Дієго доводилося раз у раз випірнати на поверхню і знов занурюватись у воду, щоб не наразитися на човни й на людей, і через це рух наш вельми сповільнився. Вже день минув, а нам досі не пощастило, хоча насправді нам обом було до цього байдуже. Ми ще в житті так не веселилися!
Дивний був деньок. Замість забитися в темну нірку й, ковтаючи відразу, робити жалюгідні спроби відгородитися від звичної божевільні нашого сховку, я гралася в ніндзя зі своїм новим другом – а може, й більш ніж другом. Стрибаючи від одного клаптика тіні до іншого, ми реготали, жбурлялися камінцями, вдаючи, що то сюрикени.[5]
Аж нарешті сіло сонце, і я напружилася. Цікаво, Райлі нас шукатиме? Чи гадатиме, що ми підсмажилися живцем? Чи йому відомо, що такого статися не може?
Ми заквапилися. Не плавали – гасали. Ми вже обнишпорили всі навколишні острівці, тож тепер зосередили свою увагу на великій землі. Десь за годину потому, як сіло сонце, я вловила знайомий запах, і вже за кілька секунд ми напали на слід. Щойно ми занюхали свіжий слід, іти по ньому було не складніше, ніж прямувати за стадом слонів, яке проклало собі дорогу в снігу.
На бігу ми знов розговорилися, як нам краще чинити, але цього разу на серйознішій ноті.
– Не думаю, що варто розповідати Райлі, – мовила я. – Скажемо, що весь день просиділи у твоїй печері, а тоді вирушили на пошуки, – я ще не договорила, а вже відчула напад параної. – А краще давай скажемо, що у твоїй печері повно води, що ми навіть розмовляти не могли.
– Ти боїшся злого Райлі, еге ж? – за хвильку тихо зауважив Дієго. Кажучи це, він узяв мене за руку.
– Не знаю. Але про всяк випадок я б йому не довіряла, – мовила я і після миттєвого вагання докинула: – Тобі не хочеться думати, що він поганий, так?
– Ні, справді не хочеться, – зізнався Дієго. – Бо він ніби мій приятель. Звісно, не друг, як ти, – він стиснув мені пальці. – Але з ним ми ближчі, ніж із рештою. І я не хочу думати, що… – Дієго так і не закінчив речення.
Я теж потиснула йому долоню.
– Може, він нормальна людина. Але поводитися обережніше нам не завадить.
– І то правда. О’кей, приймаємо легенду з печерою, вщерть повною води. Принаймні для початку. Може, згодом я і побалакаю з Райлі про сонце. Все одно таку розмову краще починати вдень, коли я матиму змогу довести свою правоту. А на той раз, якщо він і так усе знає, але має вагомі підстави не ділитися цим знанням із нами, ліпше я поговорю з ним наодинці. Заскочу його на світанку, коли він повертається з… куди там він ходить…
5
Сюрикен (шурикен) – японська метальна зброя, здебільшого у вигляді гострих зірочок. Вважається, що сюрикени були зброєю японських ніндзя.