Скринька з секретом
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Скринька з секретом». Краткое содержание книги:
— Слухай! Така справа… — Дід Кирило був чимось схвильований, — Ти ж зараз, бачу, гуляєш… Не зайнятий… Міг би мені помогти?
— Авжеж! — вигукнув Дениско. — Нема питань! А що треба?
— Та… Хочу піти у справах… А моя Марія Іванівна мене самого нікуди не пускає. По-перше, мої ноги… По-друге, — голова… Хитає мене, розумієш… Ну, не так, щоб зовсім, але похитує. Ангіоспазм називається. Атеросклероз, одним словом. Що ти хочеш? Вісімдесят — не вісім і навіть не п’ятдесят вісім…
— То не йдіть, може! — махнув рукою Дениско.
— Е-е… Ні! Треба йти. Обов’язково! Така справа, що не можна… Про хліб ідеться, розумієш… А хліб — це святе діло!.. Сьогодні вранці у Марії Іванівни в хлібному магазині був конфлікт. Спитала вона продавщицю, чому нема свіжого хліба і чому буханці з полиць на підлогу падають прямо покупцям під ноги. А продавщиця її так облаяла, що хоч хрестись та тікай. Не вміє моя Марія Іванівна за себе постояти. Плакати може, а от щоб лаятися — ніколи… Якби не хліба торкалося, я б, може… А хлібові я все життя присвятив… І бачити, як його ногами топчуть, трохи у футбол ним не грають… ні!
Дениско раптом згадав, як ганяв Пірат Вася ногою оту зачерствілу цілушку. І як він, Дениско, зопалу підфутболював її.
Дениско опустив очі… Зашарівся. Та дід Кирило не помітив цього. Чи вдав, що не помітив.
— Хочу я подивитися в очі тій продавщиці, що найціннішим на землі продуктом, хлібом святим, отак торгує… Підеш зі мною?
— Піду. Звичайно, — кивнув Дениско.
— Ти не бійся, я падати не буду. Просто щоб Марії Іванівні спокійніше. Ми їй зараз записку напишемо. — Дід Кирило почав розмашисто писати олівцем на аркуші паперу: «Ми з Дениском пішли у справах. Не хвилюйся. Все буде гаразд». — О! І підпишемося: «Кирило». А тепер ти. — Він пріостягнув олівець Денискові.
— Та ви що? Для чого?
— Треба! Щоб бачила твою руку. Що я справді не сам-таки пішов.
І Дениско великими літерами вивів своє ім’я.
Дід Кирило натягнув піджак, на лацкані якого було два ряди орденських планок (Дениско одразу звернув на це увагу). Потім зняв з шафи довгасту коробку, вийняв з неї плаский апарат з ручкою.
— А це що? — поцікавився Дениско.
— Кінозйомка. Я ж іще й кінолюбитель. Документаліст. А ти думав! Дуже інтересна річ. Фіксує життя в рухові. В мене є такі сюжети… Я тобі колись покажу… І ти знаєш, погані люди цієї штуки страшенно бояться. І я іноді використовую… — дід Кирило підморгнув Денискові.— 3 виховавчою метою!.. Якось один бюрократ трохи мене не побив. Хотів одібрати. Та я не дав. Тут ти мені теж у пригоді станеш. Як почнуть одбирати, я апарат тобі, ти ноги на плечі і — ходу! Бо я бігати зараз не мастак… Ну, то я жартую… Думаю, до цього не дійде. Ходімо швидше, поки Марія Іванівна не з’явилася. Бо ще пригальмує наш похід.
Вони спустилися ліфтом униз і вийшли на вулицю.
Хлібний магазин був недалеко, але добиралися вони до нього хвилин п’ять. Дід Кирило шкутильгав, важко спираючись на ковіньку.
Нарешті вони підійшли до магазину з величезною вивіскою над дверима — «Хліб».
Проте у магазині був не лише хлібний відділ, а ще й відділ кондвиробів, де стояла кавоварка-автомат.
В магазині майже нікого не було. Якась бабуся вибирала хліб. І дві дівчини-студентки пили каву з тістечками.
Тільки Дениско з дідом Кирилом зайшли в магазин, як почули дзвінкий голос продавщиці-касирки, що сиділа за касою край хлібних полиць.
— Обережно, бабуля! Підніміть хліб! От народ!
— Та я обережно… Але тут планка одірвана, і воно падає…
Це був наче навмисне для діда Кирила розіграний епізод.
Дід Кирило підійшов упритул до каси і мовчки став дивитися на молоденьку підмальовану продавщицю.
— Що таке? Вам що, папашо? — невдоволено спитала продавщиця. — Ви не купуєте? Так проходьте!
— Та от дивлюсь — що ж ти за людина? Хочу зрозуміти, — примружився дід Кирило.
— Одійдіть! Не заважайте працювати! — різко крикнула продавщиця.
— Не кажи хоч цього святого слова — «працювати…»
— Папашо! — продавщиця ще підвищила голос. — У мене таких, як ти, сотні на день. А може, й тисячі. Коли я на кожного витрачатиму нерви, я через тиждень збожеволію.
— Нічого. Будеш здорова. Повір мені. Нерви в тебе, як капроновий канат.
— Хе! — хмикнула продавщиця. — Цирк поїхав, клоуни лишились.
Дениско аж здригнувся, почувши знайомі слова. І на мить продавщиця здалася йому рідною сестрою Пірата Васі. Хоча вона була зовсім на нього не схожа.
— Ні! — сказав дід Кирило. — Не можна тобі, голубонько, працювати на цьому місці. Людей жаль.
— Не ви мене ставили — не вам мене знімати!
— Не хотів, але доведеться-таки йти до твого начальства.
— Прапор вам у руки і вітер в спину!.. — презирливо сказала продавщиця. — Тільки нема мого начальства. Завмаг на курорті. Я за нього.
«Так от від кого набрався Пірат Вася цих словечок!» — подумав Дениско.
— А-а, ну добре. — Дід Кирило підняв кіноапарат, приставив до ока, навів на продавщицю і застрекотів, знімаючи.
— Що ви робите? Що ви робите? Припиніть! — продавщиця сполошилася, підняла руки, затуляючись. — Ви не маєте права!
Дівчата, що пили каву, зареготали.
Дід Кирило опустив апарат, похлопав себе по кишені.
— Ми й звук записали. Бо зображення без звуку не дасть бажаного ефекту. В даному сюжеті звук навіть більше важить, ніж зображення.
— Ви не маєте права! Яке ви маєте право? Де ваш дозвіл? — стишивши голос, жалюгідно белькотала продавщиця. В голосі її вже бриніли сльози.
— А який дозвіл? — здивувався дід Кирило. — На що — дозвіл? На правду? У нас зараз гласність. Усі повинні все знати, що у нас робиться.
Виходячи з магазину, вони чули, як плаксиво причитувала продавщиця і як сміялися дівчата-студентки.
— А у вас що — справді і магнітофон є? — спитав Дениско.
— Та ні. То я так… Хоча й не завадило б, — усміхнувся дід Кирило. — От не люблять гласності лихі люди! Найзручніше їм — тишком-нишком. Ну, а тепер… Кіноекспедиція «Хліб» триває. Поїдемо зараз на хлібозавод. Треба зустрітися з одним… «хліборобом». Лови, Дениску, таксі.
У дирекції хлібозаводу пахло свіжою здобою.
Вони зайшли в приймальню, і дід Кирило підшкандибав до столика, за яким сиділа секретарка в окулярах.
— Добрий день! — привітався дід Кирило. — Юрій Виталійович у себе? Мене записали на прийом. По телефону. Гнатюк.
Секретарка зазирнула у якісь папери.
— А-а, так-так. Є. Почекайте. У нього люди.
«Юрій Віталійович… Знайоме ім’я», — подумав Дениско, розглядаючи приймальню. І раптом погляд його вшнипився в табличку на дверях кабінету:
«Заступник директора
Івашенко Ю. В.».
Денискові перехопило подих.
Точно! Ігор же казав навіть: «Тато — заступник директора хлібозаводу».
Невже?..
Він зиркнув на діда Кирила. Але дід Кирило дивився на секретарку.
В цей час двері кабінету відчинилися, вийшло троє дядечків у білих халатах. І секретарка сказала:
— Будь ласка, заходьте!
Кабінет був великий, з гарними блискучими полірованими меблями.
З-за великого письмового столу підвівся й вийшов їм назустріч високий огрядний чоловік, теж у білому халаті.
— Здрастуйте, здрастуйте. Слухаю вас.
Голос його був м’який і приємний.
— Здрастуйте, Юрію Віталійовичу!.. Гнатюк Кирило Стратонович. Хлібороб. На пенсії.
— Дуже приємно. Сідайте. Що вас привело? — Юрій Віталійович усміхнувся просто-таки медово.
— Скарги привели. На жаль. Незадоволені покупці нового району, що до них у магазин регулярно завозять несвіжий хліб.
— Регулярно? Не може бути! Я перевірю! Я запишу! Обов’язково! — Юрій Віталійович зобразив на своєму випещеному обличчі справедливе обурення. — Але ви розумієте, — зам’явся він. — Економіка є економіка. І частину нереалізованих залишків учорашньої випічки треба кудись дівати. Ми, звичайно, стараємось, намагаємось, але… Це ваш онук?
— Асистент.
— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся Юрій Віталійович. — І в мене вдома такий асистент. Гарний хлопчик. — Він погладив м’якою долонею Дениска по голові.