Молодий місяць

Чарлі грюкнув кулаком по столу:

– Достатньо, Белло! Я відсилаю тебе додому.

Я відірвала погляд від тарілки з кашею, над якою я радше замислилася, аніж їла її, і здивовано витріщилася на Чарлі. Я не стежила за розмовою – власне, я й не знала, що ми розмовляємо, – і не була впевнена, щó він мав на увазі.

– Але ж я вдома, – пробурмотіла я здивовано.

– Я відсилаю тебе до Рене в Джексонвіль, – пояснив він.

Чарлі роздратовано спостерігав, як до мене доходить зміст його слів.

– Що я такого зробила? – скривилася я. Це було так несправедливо! Останні чотири місяці я поводилася ідеально. Після того першого тижня, який ніхто з нас намагається не згадувати, я не пропустила жодного дня в школі чи на роботі. Мої оцінки були відмінні. Я ніколи не порушувала «комендантської години» – я ніколи нікуди не ходила, щоб її порушувати. Тільки іноді я спускалася розігріти собі якісь залишки на вечерю.

Чарлі сердито подивився на мене.

– Ти не зробила нічого. В цьому вся й проблема. Ти взагалі нічого не робиш.

– Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? – здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.

– Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.

Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.

– Але я не тиняюся, не роблячи нічого.

– Я не зовсім правильно висловився, – зізнався він неохоче. – Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.

Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.

– Пробач, тату.

Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, – це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.

– Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.

– Тоді скажи, що я повинна робити.

– Белло, – запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. – Ти не перша, кому довелося пройти через таке.

– Я знаю, – вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.

– Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.

– Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.

– Коли твоя мати покинула мене, – сказав він, насупившись, – і забрала тебе з собою, – він глибоко вдихнув, – це були не найкращі для мене часи.

– Знаю, тату, – пробурмотіла я.

– Але я впорався, – мовив він. – А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, – він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. – Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.

– Зі мною все гаразд.