Хресна проща

Мені здалося, що Аркадій сам не переконаний в тому, про що говорить, — хоче тільки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Ліда підвела голову й почала зацікавлено слухати: з її вигляду видно було, що Аркадій цієї миті їй подобається; він, мабуть, це відчув й продовжував розвивати свою думку:

— Поетові з Божої ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо він не видумує образ, а бачить його. А в що той образ вкладається — у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумує музики, він її чує…

— Маєш рацію, Аркадію, — сказала Ліда, і в її очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж він зовсім не глупий! Однак у цю саму мить ніби бісик вскочив у неї й нагадав їй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами і хворобливою хтивістю в очах, коли поглядає на Оресту, — й немов згадавши враз про своє ставлення до нього, мовила глузливо:

— Без науки в попередників, яку ти називаєш наслідуванням, не було б поступу… А хіба ти не наслідуєш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрії давно минули.

Усі дружно засміялися, й Аркадій теж, та я помітив його злий позирк на Ліду й подумав, що цього жарту він їй ніколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав сміх:

— Товариство, шановні домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про імператорські бакенбарди наша нинішня мова, а про перший історичний твір новоспеченого Геродота! Я уважно слухав і вловив у оповіданні Ігоря зовсім нове. І скажу вам — перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповіданні прецікава ідея — домінанта майбутнього роману: коли народові в нерівній битві ворог вибиває меча з рук, народ одразу витворює нову незнищенну зброю — мисль. Й він стає непереможним, здатним зберегти свою ідентичність і в неволі…