Маруся

— Так їх, так косооких! — підохочував розлючених дядьків Матей Мазур, гарцюючи на гнідому коні, що почорнів од поту, і споглядаючи, як селяни трощать кілки на головах китайців. — Ану дужче-дужче! По макітрі його!

Не знав Матей, що його жде точнісінько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.

— Диви, як треба воювати! — показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо від тулуба, — хтось із селян воював косою.

Година гніву добігала кінця. Козаки Соколовського ховали шаблі у піхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нікому.

Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сідлі, скручував цигарку, тютюн розсипався з-під пальців — ще не вляглося тремтіння в руках, яке з’являється в запалі бою.

Матей, відпустивши поводи, і собі дістав кисет, та раптом його гнідий так схарапудився, що вершник ледве не вилетів із сідла — під копита коневі покотилася ще одна голова.

— Чого, дурний? — Матей натягнув поводи, але якби він стояв на своїх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть із косою, тільки закривавлене лезо було закріплене не впоперек кісся, а стриміло вгору, як спис. Чоловік, який стискав обіруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю і, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всі боки — хто там іще, підходь.

Матей розвернув коня і під’їхав до Соколовського.

— Бачив? — спитав він, мацаючи себе по кишенях. Не помітив, коли загубив кисет із тютюном.

— Бачив, — сказав Дмитро.

— І як?

— Їх сюди ніхто не кликав.

— Я, кажись, кисет загубив, — сказав Матей.

— Аби не голову, — гостро подивився на нього Дмитро: на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.

— Кисета жалько, — сказав Матей.

— Там що — теж було золото?

— Звідки?

— Сам знаєш. Побачу — розстріляю.

— Ну, ти, їй-бо, наче маленький.

Дмитро подав йому свій кисет.

— Кури.

— Нє, — образився Матей. — Я згадав, де він у мене випав.

— Не вертайся.

— До дідька! — кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.

Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.

Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», — сказав сам до себе.

Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.