Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

— Слушна думка, — визнав Дон Кіхот правоту слів свого зброєносця, — а тому я скасовую частку останньої клятви, але підтверджую, що вестиму вищезгаданий спосіб життя, поки не відніму інший, не менш добротний, шолом у якогось лицаря. До речі, щось подібне мало місце стосовно шолома Мамбріна.[27]

— Та бодай їм, усім цим клятвам! — закотив очі Санчо Панса. — Від них тільки шкода здоров’ю і совість неспокійна. Може, ви не згодні, то уявіть: раптом протягом багатьох днів ми взагалі не стрінемо озброєної людини в шоломі, що нам потім робити? Невже ви продовжуватимете дотримувати обітниці, незважаючи на те, що вам доведеться спати одягненим, ночувати просто неба і піддавати себе багатьом іншим випробуванням, про які йдеться у клятві цього дідугана, котрий вижив з розуму, маркіза Мантуанського, яку ви переінакшили щодо себе? Даруйте, ваша милосте, нашими шляхами їздять не воїни зі зброєю, а самі погоничі та візники, які не те що не носять шоломів, а либонь і слова такого ніколи не чули.

— Помиляєшся, — заперечив кабальєро. — Ось побачиш, не мине й двох годин, як десь на роздоріжжі ми зустрінемо велику кількість озброєних людей, скількох не було навіть серед тих, хто прямував до Альбрака полонити прекрасну Анжéліку.[28]

— Хай буде по-вашому, — легко відступився Санчо, — аби швидше настав час завойовувати острів, який обходиться мені немалою ціною, — а там і помирати можна.

— Я вже казав, — вів далі Дон Кіхот, — не турбуйся з цього приводу: не буде острова, знайдемо тобі щось на кшталт королівства Данського. Все, припиняємо порожні балачки. Краще глянь, чи нема чогось їстівного в сумці. Ми перекусимо і почнемо шукати який-небудь замок, де заночуємо та зготуємо диво-бальзам. Бісове вухо, просто вогнем горить.

— Ось у мене є цибулина, трохи сиру й кілька шматочків черствого хліба, — запропонував Санчо. — Однак навряд ця їжа підійде такому доблесному лицарю, як ваша милість.

— Багато ти в цьому розумієш! — хмикнув ідальго. — Тож знай, постувати місяць вважається честю для мандрівних лицарів. Їм взагалі нерідко доводилось перебиватися чим Бог пошле. Само собою, вони не могли не їсти і не відправляти природних потреб, як усі звичайні люди, проте, з іншого боку, більшу частину свого життя вони проводили у лісах або пустелях без кухарів. Отже, груба їжа, приблизно як і та, що її ти нині пропонуєш, була для них звичною справою. А тому, друже, хай тебе не засмучує те, що насправді мені приємне, і не дратуй щирого мандрівного лицаря.

— Пробачте, сеньйоре, — знітився Санчо, — адже знаєте, я ні бельмеса не тямлю в лицарських правилах. Але з цього моменту я запасатимуся для вашої милості усілякими висушеними фруктами, пам’ятаючи, що ви — лицар, а для себе (оскільки я ним не є) — чимось суттєвішим.