Вітрів кут
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вітрів кут». Краткое содержание книги:
Незадовго до Великої Вітчизняної війни, влітку 1940 року, юні краєзнавці м. Бердянська знайшли на північному узбережжі Азовського моря скелет південного слона, єдиний у світі цілий скелет слона, який жив на півдні Європи близько мільйона років тому!
Цей факт і ліг в основу повісті «Вітрів Кут». Автор повісті — працівник краєзнавчого музею — сам брав участь у розкопках скелета. Тепер ця унікальна знахідка експонується в Зоологічному музеї Академії наук СРСР у Ленінграді.
Толя освітив печеру. Собаки не було.
— Шустик! Шустик! — дзвінко розляглася луна підземеллям.
Собака не з'явився. Вирішили шукати Шустика. Не гинути ж йому! Тепер частіше зупинялись і кликали вірного пса. Але Шустик зник.
Звуки, не голосніші за. мишачий писк, невиразно доносилися звідкись здалеку. Безсумнівно, це вищав Шустик. Але де ж він? Прислухалися. Старанно оглядали стіни печери, завалені глибами черепашника, але ніяких відгалужень не знаходили. А проте Шустик був десь за цими стінами; в цьому вже ніхто не сумнівався: собаче вищання доносилося відтіля.
Пересуваючись вперед підземеллям, Толя весь час обмацував променем ліхтаря нерівну, всю в розколинах, стіну. Чим далі, тим важчим ставав шлях. Дорогу перетинали болітця з смердючою в'язкою грязюкою, часто зустрічалися великі ніздрюваті і колючі, як їжак, кристали гіпсу.
— Дивіться! — раптом крикнув Вася.
За пластом глини, що сповз на дно печери, друзі побачили овальний, на зріст людини, прохід. Звідтіля вже досить гучно доносилося гавкання і вищання. Друзі поспішили Шустику на виручку.
За кілька хвилин Толя, який ішов попереду, зупинився. Шлях перетинала велика з крутими стінками яма. Промінь ліхтарика ковзнув по прямовисній стіні вниз і зупинився на темному клубку. Клубок ворушився. Це був Шустик. Як же витягти пса? Вірьовки не було. Може, є у яму який-небудь спуск? Толя посвітив ліхтариком, але ніякого спуску не побачив.
— Пояс! — вигукнув Толя. — Пояс використаємо замість вірьовки.
Першим спускався Вася. Толя тримав пояс, а Рая світила ліхтариком. Ось хлопець і на дні.
Взявши собаку на руки, оглянувся навколо. З правого боку в кутку чорніла досить широка і висока заглибина.
— Ще одна печера, — закричав Вася.
За хвилину Толя і Рая теж були в ямі. Присвітили ліхтариком. Те, що здавалося заглибиною, виявилося проходом.
Не роздумуючи, мандрівники сміливо ступили в прохід.
Незабаром прохід розширився. Толя освітив ліхтариком велику яму, захаращену кам'яними брилами. Посередині блищало невеличке кругле озерце. Десь дзюрчала вода.
— Дивіться, дивіться! Сумочка шкіряна висить, — крикнув Вася.
При світлі ліхтаря можна було добре роздивитися цю дивну річ. Сумочка була завбільшки з куряче яйце, темнокоричньового кольору і висіла на стіні печери, здавалося, на двох коротких вірьовочках.
— Он там ще три таких сумочки. Та їх тут багато, — зауважив Вася.
Уважно придивившись, мандрівники побачили, що вся стеля цієї печери густо була увішана однаковими сумочками. Одна сумочка висіла дуже близько. Толя простяг до неї руку, але відразу ж злякано відскочив убік: сумочка ожила, заворушилася, розкрила широкі крила і раптом полетіла.
— Та це ж кажани, — догадалася Рая.
— Грот кажанів, — констатував Вася і з жалем додав: — А слонів тут немає.
Мандрівники проголодалися, стомилися. Вирішили відпочити. Знайшли сухе місце і жадно почали вминати хліб з бичками. Раптом почувся якийсь незрозумілий шум і писк. Навіть повітря сколихнулося, здавалося, що звідкись потягнув вітерець. Толя освітив стелю. Кажанів там уже не було.
— Вже ніч. Пів на одинадцяту, — сказала Рая. — Зараз кажани біля нашої землянки кружляють. А ми… — не договоривши, вона замовкла
— А ми будемо спати, — закінчив Толя.
Усім хотілося спати. Нили ноги. Злипалися повіки. Шукачі слонів повалилися на пісок і моментально заснули.
Всю ніч Вася щось мурмотів, перевертався. Рая кликала уві сні маму. Тільки Толя спав спокійно. Він і прокинувся раніше за всіх і, намацавши ліхтарик, освітив стелю. Там знову висіли кажани.
— Вставайте, ранок! — розбудив він приятелів.
Вмилися в озерці. Прохолодна вода трохи освіжила дітей… Сіли снідати. Знов їли в'ялені бички. Тільки тепер їх було мало. Кожному дісталося по два бички і по маленькому шматочку хліба. Продукти закінчилися…
— Не сумувати, — підбадьорював Толя. — Сьогодні побачимо сонце. Вихід там, — впевнено махнув рукою у темряву, — кажани туди летіли. І нам туди треба йти.
Пішли. Як завжди, попереду був Толя, за ним Рая. Вася крокував позаду. Час від часу Толя світив ліхтариком.
Світло ставало дедалі слабкішим, і, нарешті, ліхтарик погас.
— Все… — похмуро сказав Вася. — Батарейка скінчилася.
Приголомшені, вони всі опустилися на пісок, глибоко переживаючи непоправне нещастя. Настало тяжке мовчання.
Десь близько сумно падали краплі води. Кап… кап… кап…
ОСЬ ВІН — СЛОН!
— Голова болить… — зітхнув Вася.