Доля людини

— Прощай, братухо, хай щастить тобі!

— І тобі щасливо добратися до Кошар.

— Дякую. Ей, синку, підемо до човна.

Хлопчик підбіг до батька, пристроївся біля нього праворуч і, тримаючись за полу батьківського ватника, задріботів поруч з чоловіком, який широким кроком пішов далі.

Дві осиротілі людини, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небаченої сили… Що ж то чекає їх попереду? І хотілось би думати, що ця російська людина, людина незламної волі, все витримає, і біля батьківського плеча виросте той, який, змужнівши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Вітчизна.

З тяжким смутком дивився я їм услід… Можливо, все обійшлось би благополучно при нашім розставанні, та Ванюшка, відійшовши кілька кроків і заплітаючи короткими ніжками, обернувся на ходу до мене обличчям, помахав рожевою ручкою. І раптом наче м’яка, але кігтиста лапа стисла мені серце, і я поспішно відвернувся. Ні, не лише уві сні плачуть літні, посивілі за роки війни чоловіки. Плачуть вони і наяву. Тут головне — вміти вчасно відвернутись. Тут найголовніше — не поранити серце дитини, щоб вона не побачила, як котиться по твоїй щоці пекуча й скупа чоловіча сльоза…