Великий Мольн

На світанку Мольн знову рушив у дорогу. Але йому дошкуляло розпухле коліно, воно так боліло, що через кожні кілька хвилин він мусив зупинятися й сідати на землю. Місцевість, де він опинився, була, мабуть, найпустельнішою частиною Солоні[2]. За цілий ранок Мольн тільки раз побачив пастушку, яка десь далеко, на самісінькому обрії, стерегла свою череду. Хлопець покликав її, хотів підбігти, але пастушка зникла, не почувши його гуку.

Він ішов і йшов в одному напрямі — йшов украй повільно… Довкола — жодної живої душі, жодного людського житла. Не чути було навіть крику куликів у болотяному очереті. А над цим пустельним краєм сяяло ясне й холодне грудневе сонце.

Була, певне, вже третя година дня, коли нарешті Мольн помітив сіру вежу зі шпилем, що височіла над верхівками ялинового лісу.

«Якийсь покинутий замок, — подумав він, — або якийсь порожній голубник!»

І, не пришвидшуючи ходи, Мольн простував далі. На узліссі стояли два білі стовпи, від них починалася алея, по якій і пішов хлопець. Ступивши кілька кроків, він зупинився, вражений, сповнений незрозумілого хвилювання. Потім знову пішов тим самим стомленим кроком; від крижаного вітру тріскалися губи, інколи перехоплювало дух, але його поймали неабияка радість, дивовижний, п'янкий спокій, упевненість, що зрештою він дійшов до мети й тепер його чекає тільки щастя. Лише в дитинстві, напередодні великих літніх свят, коли з настанням вечора на вулицях містечка виростали ялинки й вікно його кімнати потопало в зелених гілках, він відчував таке щасливе знесилення.

«Скільки радості, — подумав Мольн, — і тільки тому, що я прийшов до цього старого голубника, де мешкають сови й свистять протяги!..»

І, гніваючись сам на себе, хлопець зупинився, зважуючи, чи не слід йому повернутися назад і спробувати дістатись до найближчого села. Якийсь час він розмірковував, похнюпивши голову, і враз помітив, що алея підметена великими рівними колами, нібито тут готувалися до свята. Було таке враження, буцімто він опинився на головній вулиці свого містечка Ла-Ферте вранці в день першої пречистої!.. Навряд чи він здивувався б дужче, коли б побачив за поворотом юрбу святково вдягнених людей, які, наче це було в червні, здіймали стовпом порох.

«Що за свято в такій глушині?» — спитав він сам себе.

Діставшись до повороту, Огюстен почув гомін, що наближався. Він кинувся в густі зарості ялинника, присів і причаївся.

То були дитячі голоси. Гурт дітей пройшов по алеї зовсім близько. Один голосок, либонь, маленької дівчинки, був такий розсудливий і поважний, що Мольн, хоч і не збагнув, про що йшлося, не стримався від усмішки.

— Мене турбує тільки одне, — казала дівчинка, — коні. Хто зможе завадити, наприклад, Даніелю сісти верхи на великого жовтого поні?

— Ніхто не зможе мені завадити! — відповів глузливий хлоп'ячий голос. — Хіба нам не дозволили робити все, що заманеться?.. Навіть розбитися, якщо ми цього захочемо…