Натюрморт із вудилом

Кожен, навіть простий ремісник, прагне володіти власним квітником позаду будиночка і вирощувати гарніші й дивовижніші троянди, іриси, лілії та гіацинти, ніж у сусідському городі. Оте поклоніння природі — неначе відлуння стародавніх вегетаційних культів — мало усі риси просвітницького замилування. У Лейдені та в інших університетах викладали блискучі знавці світу рослин, як-от француз Леклюз, якого називали Клюзіусом (про нього йтиметься далі) і який у 1587 році заснував перший ботанічний сад. Учені вирушали разом із колонізаторами у далекі й небезпечні походи, щоб пізнати таємниці екзотичної природи. А широка громадськість завзято читала присвячені систематиці, будові та догляду за рослинами книги. Підсумком цієї багатої літератури є опасистий тритомний твір Яна ван дер Мерса під промовистою назвою Arboretum sacrum[13].

У гаазькому музеї Mauritshuis зберігається образ Букет на тлі склепінчастого вікна пензля чудового маляра квітів Амброзіуса Босшарта старшого. Отож, образ цей завше сповнював мене чимось подібним на неспокій, хоча я чудово розумів, що причиною цього не може бути прецінь сама лиш малярська тема. Що ж може бути лагіднішим і більш ідилічним, аніж укладена з вишуканою простотою в’язанка троянд, жоржин, ірисів і орхідей, зображена на тлі неба і далекого гірського краєвиду, який розчиняється у блакиті?

А проте, саме трактування теми дивне і злегка несамовите. На цьому образі квіти, ці тихі служниці природи, беззахисні об’єкти захоплень, пихато й неподільно панують, паношаться із небаченою досі інтенсивністю й силою. Здається, що тут стався важливий і вирішальний момент визволення. «Тихі служниці природи» відкинули роль орнаменту — вони не принаджують, не запаморочують, але атакують глядача своєю гордою, так і хочеться сказати, усвідомленою індивідуальністю. Вони наче надприродні, а водночас настирливо притомні. І все це діється не тому, що вони виражають ґвалтовний внутрішній стан митця (як Соняхи ван Гога), навпаки, кшталт, колір і фактура квітів відтворені скрупульозно та дріб’язково з холодною безсторонністю ботаніка й анатома. Світло образу — ясне, «об’єктивне», воно свідчить про відмову митця від усіх принад chiaroscuro[14], малярської ієрархії, тобто затінення одних і акцентування інших предметів засобами освітлення. Букет на тлі склепінчастого вікна можна порівняти з груповими портретами Франса Гальса, на яких відсутній поділ на важливі та другорядні особи.