Темрява на світанку
- Автор: Гендс Джон
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Переводчик: Андрій Євса
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Темрява на світанку». Краткое содержание книги:
© 1993 by John Hands.
© Андрій Євса, 2000, переклад.
Українські еміграційні організації пережили час, коли були корисні. Степаняка цікавило, за якими новими ворогами Центр бажає, щоб він шпигував. Мафіозні групи були небезпечними. Багато більше його приваблювала крадіжка нових технологій: це означало великі витрати для Заходу.
Трохи сутулий, із зачесаним назад чубом, в окулярах у пластмасовій оправі підполковник Філатов більше нагадував продавця старих автомобілів на Старій Кентській дорозі, ніж керівника шпигунів. Його сірий у смужку піджак не зовсім гармоніював із сірими в смужку штаньми, а блакитна краватка не дуже пасувала до нейлонової сорочки. На його столі стояли лише два телефони: отже, він не дуже важлива персона.
– Сідайте, капітане Степаняк, – сказав він, показуючи на жорсткий дерев’яний стілець перед столом. – Цей відділ займається влаштуванням колишніх офіцерів як держбезпеки, так і розвідки...
– Я мав на увазі не зовсім таке влаштування, – перебив його Степаняк. – Шкода було б, якби мій досвід і знання були згайновані на працю за столом.
– Вам не пропонується посада, – зітхнув Філатов. – Ви маєте отримати чотири тисячі триста карбованців пенсії на місяць і одну кімнату в двокімнатній квартирі на вулиці Олеко Дундича.
Степаняк подумки повторив слова Філатова, щоб пересвідчитися, що сказане він почув вірно, й підхопився.
– Це обурливо! – вигукнув він. – Я хочу бачити генерал-майора Волкова.
– Волкова звільнено від обов’язків керівника відділу нелегалів для того, щоб він міг зосередитися на довготерміновому розвиткові.
– Що це означає? – вимогливо запитав Степаняк.
– Як і вас, його відправлено на пенсію, – знизав плечима Філатов.
Так само стоячи, Степаняк поклав обидві руки на стіл і перехилився до Філатова:
– Я можу зрозуміти звільнення домашніх дурнів, але кожній країні потрібна зовнішня розвідка. Наполягаю на своєму праві поїхати до «Лісу»[1] й зустрітися з керівником, хто б він не був.
– Капітане Степаняк, сядьте, будь ласка. Рішення вже прийнято. Країна просто не має валюти, щоб підтримувати потрібний рівень розвідувальних операцій, які проводили досі.
Степаняк опустився на стілець.
– У розквіті років я одержую кімнату в комуналці на вулиці Олеко Дундича й чотири тисячі триста карбованців пенсії!
– Вважайте, вам пощастило, що ви не в армії. Вам би запропонували розділити з кимсь палатку в Іркутську, де двадцять п’ять нижче нуля. У вас принаймні буде московська квартира з центральним опаленням.
– Дякую. Щиро дякую.
– Знаєте, я розумію, що це сильно б’є по людях, – Філатов висунув шухляду свого письмового столу, дістав аркуш паперу й підсунув його до Степаняка.
– Що це?
– Список прізвищ і номери телефонів.
– Підполковнику Філатов, ви можете вважати, що я не володію здібностями, необхідними офіцерові розвідки нового типу, але повірте принаймні в мою здібність читати.
– Це люди, які вербують колишніх офіцерів КГБ, – понизив голос Філатов.
– Для чого? – глянувши на список, запитав Степаняк.
– У приватні організації безпеки.
– І що ці приватні організації безпеки роблять?
Філатов підняв брови:
– Вони забезпечують безпеку тим, хто платить: спільні підприємства, кооперативи, приватні компанії і таке інше.
– Мафія?
Філатов змовчав.
– І ви це схвалюєте?
– Звичайно, ні. Всі оті приватні агентства – покидьки.
– Чому ж ви даєте мені цей список?
– Тому, капітане Степаняк, – ще більше понизив голос Філатов, – що наступного тижня, можливо, я буду сидіти на вашому місці.
Степаняк стояв на вулиці Велика Луб’янка з ключем від кімнати в одній кишені й гаманцем з коштовними для нього зараз доларами в другій. Такого з ним не могло трапитися. Після вечері з шампанським і розкішного будинку в Голланд-парку... таке? Повз нього плив натовп стомлених жінок і навіть чоловіків його віку з посірілими обличчями, людей, які втратили надію на те, що скасування комуністичного режиму позбавить їх необхідности щоденної боротьби за виживання. Хотілося схопити котрогось, потрясти за плечі й сказати: «Я не такий, як ти. Ти не знав нічого іншого, але я знав!» Замість того Степаняк підтяг свою валізу до краю тротуару й махнув рукою. Жодне таксі не зупинилося. Водії чотирьох приватних машин, що зупинились, їхати будь-куди за карбованці відмовилися. Степаняк примирився з тим, що йому нічого не залишається, як разом з натовпом штовхатися східцями до станції метро «Луб’янка». Він нахилився, щоб підняти валізу. До тротуару приткнулися чорні «жигулі».
1
«Ліс» – жаргонна назва керівництва розвідки.