Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Михайло Чернігівський після взяття ординцями Києва поїхав з родиною до Польщі до свого родича Кондрата І Мазовецького.[9] Наближення загарбника змусило його шукати прихисток у землі Воротславській, потім у Сілезії, німецькому місті Середа.[10] «Німці ж, побачивши, що в нього добра багато є, — повідомляє літопис, — побили йому людей, і добра багато одібрали, і онуку його вбили».[11]

Після таких злополучних поневірянь Михайло Всеволодович опинився знову в Мазовії, де й перебув лихоліття. Сюди ж евакуювався й Данило Галицький.

9 квітня 1241 року біля Лігніц монголо–татари зазнали поразки від загонів чеських та німецьких лицарів.[12] Знесилені ординці повернулися на схід, до своїх базових кочовищ.

Михайло Всеволодович разом з сином Ростиславом полишив Мазовію і невдовзі прибув у Володимир, де якраз, за літописним описом, «не зосталося (жодного) живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви (теж) були наповнені трупами і тілами мертвих».[13] Вражений побаченим, він рушив до Пінська,[14] а згодом і на Київщину.

Древній Київ був настільки зруйнований, що князю не знайшлося у ньому ніякого більш–менш пристойного прихистку. «Ми знаходили силу голів і кісток мертвих людей на полі, бо це місто було дуже велике і дуже багатолюдне, а тепер зведене майже нінащо, чи є там двісті будинків»,[15] — свідчив у своїх записках італієць Плано Карпіні, побувавши у Києві через 6 років після трагедії. Весною ж 1241 року у столиці Русі до того ж царив трупний сморід. Тисячі загиблих становили потенційну небезпеку для живих. Князь змушений був «живяще под Кыевом во Острове»,[16] очевидно, в уцілілому заміському палаці.[17] Його син Ростислав пішов у Чернігів.[18]

Через деякий час літописи фіксують появу останнього в Галичині. Вісімнадцятирічний князь, як на нашу думку, стає зручним знаряддям у вирішенні інтриг чернігівської партії галицьких бояр, які, користуючись моментом, прагнули повернути втрачені позиції. У Галицько–Волинському літописі вказується на смуту в Галицькій землі проти Данила Галицького і участь у ній «чернігівських бояр»,[19] яких прийнято без княжого дозволу, та підтримку їх єпископом галицьким Артемієм.[20] Деякі бояри, зокрема Доброслав та Судич, взагалі прагнули самочинно правити краєм,[21] ігноруючи волю попередніх зверхників.

Ростислав Михайлович разом з болохівськими князями і прихильними до нього галичанами намагалися взяти Бакоту. Охоронець княжої печатки Данила Галицького Кирило, який саме перебував у місті, відмовився здати його і присоромив молодого князя: «Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі (своєї), як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій чести держали і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отую твоєму оддали».[22]