Москва Ординська. Книга друга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Москва ординська #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- ISBN: 978-966-355-079-4
- Жанр: Альтернативные науки и научные теории
Электронная книга - «Москва Ординська. Книга друга». Краткое содержание книги:
Адресується широкому колу читачів: науковцям, викладачам вишів, шкільним учителям, студентам, всім, хто бажає знати правду про минуле.
«Львовская летопись, летописный свод, охватывающий события с древнейших времен до 1560. Названа… по имени
Н. А. Львова — ее первого издателя — писателя, архитектора и общест(венного) деятеля… Состав Л(ьвовской) л(етописи) изучен слабо» [2, т. 15, с. 88].
Нарешті ми встановили істину: «Московсько–Академічний літопис» одночасно називається «Суздальським літописом», а так званий «Суздальський літопис» є копією «Львовського літопису», з якого пізніше переписали текст до 1418 року.
«Суздальская летопись, Московско–Академическая летопись, условное наименование общерус(ского) летописного свода… доводит изложение до 1418» [9, т. 25, с. 57].
Російським історикам треба було позбутися згадки про Катерининське фальшиве видання 1792 року, хоча й під іменем «Львовский летописный свод». Тому літопис вкоротили та подали як окремо існуючий — «Московсько–Академический». Звучить настільки авторитетно, що й сумніву не може бути. З нього й робили пізніші правки. А Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», немовби й не мала до того ніякого стосунку.
Що цікаво, Ніконовський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного уже подають слово «Коршеву».
Отакі анекдоти московського літописання. Та дивуватися не слід — у московській так званій історичній науці є вигадки цікавіші.
Отже, ніякого «Корчева» у 1362 році Великий князь Ольгерд не завойовував. Він вирушив з Вітебська навесні 1362 року на південь. Вітебське князівство дісталося Ольгерду після одруження з донькою місцевого князя, ще за життя батька, у 1320 році. Тому сусідні уділи Смоленського князівства, Оршанське, Мстиславське та інші, які перебували у володінні родичів його дружини, Ольгерд довгий час не чіпав. Мстиславське князівство він приєднав до своєї держави, за російськими літописами, у 1359 році, а Оршанське — у 1362 році (за тими ж літописами). Хоча Велика Радянська Енциклопедія у томі 18 на сторінці 544 зазначає:
«Орша, город… Расположен на Днепре при впадении в него р. Оршицы… С 1359 под властью Литвы…» [2, т. 18, с. 544].
Однак та ж Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) і щодо Мстиславського князівства подає інший рік його приєднання. Послухаємо:
«Мстиславськое княжество, одно из удельных княжеств Смоленской земли… В 1358 М(стиславское) к(няжество) было захвачено литовским кн(язем) Ольгердом Гедиминовичем…» [2, т. 17, с. 81].
Тому не слід дивуватись розбіжності дат у російській історичній науці.
Це явище нормальне. Ось чому слід дотримуватися перших друкованих джерел Московської історії. Вони несуть, за висловом М. М. Карамзіна, менше «доважків брехні».
А далі князь Ольгерд зі своїм військом попрямував існучою на ті часи дорогою «із Варяг в Греки»: Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.
Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, що кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсилений русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.
І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 року супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце і досить позитивно вплинуло на завоювання Литви.
Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор — чума, яка в ті роки котилася з регіона в регіон.
Аби не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.
Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татішева чума найбільше лютувала в таких місцях:
«6854 (1346)… Того же лета бысть мор силен зело под восточною сторонрю на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их» [72, с. 98–99].
«6860 (1352)… Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской… Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во єдину могилу, и не бе погребаюсчих…
Того же лета бысть же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской… Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале… и на Белеозере…» [72, с. 104–105].
Літопис не пише, що така ж участь спіткала: Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли — московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.