Дощило птахами

Чим далі Бруно розповідав, тим краще я розумів його гнів. Адже справа зрушила з місця. Навідавшись до шваґрової, Брунова мама вирішила покращити їй життя. Так і сказала — «покращу життя». Вона взялася писати нещасній листи, надсилати дарунки, дзвонити на Різдво, Великдень та день народження; вона осипала Ґертруду клопотами, душевно розповідала про неї іншим: «Знаєте, оце щойно написала Ґертруді, адже їй, бідолашній, так сумно там!» Бруновій мамі подобався новий образ добродійниці, проте вона затято відмовлялася від компліментів: «Що Ви, це ж така дрібниця, це все, що можна для неї зробити, адже вона понад шістдесят років мешкала у притулку, не знаючи іншого життя, тож усе, що ми можемо, — уважно ставитися до неї наприкінці життя».

Коли ж уваги і співчуття стало замало, Брунова мама запросила нещасну Ґертруду в гості. Діти вже виросли, їхні кімнати стояли порожні, часу було вдосталь, проте гостя зосталася лиш на кілька днів — більше вона просто не витримала б.

— Вона хоче вдихнути свіжого повітря.

Оте «вдихнути повітря» Бруно вважав несосвітенним безглуздям, а мамині зусилля, на його думку, були позбавлені сенсу.

Утім, його ставлення видалося мені упередженим. Адже Брунова мама лише відповіла на скорбний поклик, до якого не прислухався тато — і чомусь саме її лаяв син. «Це несправедливо», — заявив я.

— Мамою керувало бажання активних дій, хотілося витрачати зусилля, розважатися, влаштовувати обіди, візити, родинні свята навколо родички-знахідки, а коли все було зроблено, коли для нових витівок не стало уяви — гоп! вітаю! — стареньку повертають туди, звідки взяли. Якби не одна деталь...

Якось Бруно помітив жагучий погляд, що стежив за ним посеред лабіринту вітальні, напханої дядечками, тітоньками, братами у других і в третіх. Довгий потайний погляд протиснувся крізь юрбу і м'яко торкнувся його вуха.

— Усі вони крутилися перед нею, усі чудувалися її дивовижним психічним здоров'ям, усі коментували її життя і люб'язно обурювались несправедливістю. А я не хотів брати участі в тому цирку. Та коли старенька, привезена з дурки, кидає такий погляд...

«Заколотник» підійшов до тітоньки і зрозумів нав'язливий погляд, лише коли нахилився до неї.

— Її зацікавила сережка в моєму вусі.

Вона тицьнула пальчиком у сережку і тихо, ніби повідомляючи про величезну зневагу, заявила: «Ти помилився, ти ж хлопчик, а не дівчинка», — а він тим самим тоном відказав: «Маєте рацію, тітонько: вранці, прокинувшись, я вирішив, що я — дівчина», — вона ж, зрозумівши гру, підхопила: «Авжеж, не завжди легко вранці збагнути, хто ти», — і вони весело розсміялися.

Цей та подальші випадки — адже того вечора вони перетиналися не раз і реготали з лише їм зрозумілих жартів, — переконали Бруно залишитись у мами на кілька днів, поки там гостюватиме тітка. Звісна річ, мама нічого не помітила. А я все зрозумів. Ця стара була єдиною подібною до Бруно істотою, єдиною мешканкою його планети, а Бруно — о, він просто обожнює рідкісні екземпляри!