Гра янгола
- Автор: Сафон Карлос Руис
- Серия: Цвинтар забутих книжок #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Гра янгола». Краткое содержание книги:
Ця епопея, сповнена таємничості, романтики, інтриг і трагедій, проводить нас крізь лабіринт, у якому чари книжок, пристрастей і дружби поєднуються, утворюючи надзвичайно цікаву розповідь.
Нерідко мій батько зникав дні на два, а коли повертався, то його руки й одяг пахли порохом, а кишені – грішми. Потім усамітнювався у своїй кімнаті й, певний, що я нічого не розумію, уколював собі все те, що спромігся дістати, незалежно від того, багато його було чи мало. Спочатку він не зачиняв двері, та коли одного дня помітив, що я спостерігаю за ним, то врізав мені ляпаса, розбивши губу. Потім обняв мене, але сили його вже покинули, і він упав, простягшись на підлозі. Голка досі стриміла з-під його шкіри. Я витяг голку й накрив його плащем. Після того випадку він почав замикати двері на ключ.
Ми жили в маленькій мансарді, що нависала над будівельним майданчиком, де споруджували нову концертну залу для палацу музики «Орфео Каталá». То було тісне й холодне помешкання, де вітер і сирість, здавалося, проникали крізь стіни. Я мав звичай сидіти на маленькому балкончику, звісивши ноги, дивитися на людей, що проходили внизу, та споглядати дивне скупчення скульптур і неможливих колон, які виростали на протилежному боці вулиці й іноді здавалися такими близькими, що я міг доторкнутися до них рукою, а іноді – далекими, як місяць. Я був кволим хлопчиком, схильним хворіти на гарячку та підхоплювати всілякі інфекції, які майже затягували мене в могилу, але в останню мить завжди розкаювалися й ішли шукати собі якусь принаднішу жертву. Коли я хворів, мій батько дуже швидко втрачав терпець і, посидівши біля мене не більш як дві ночі, зазвичай передавав мене під опіку якої-небудь сусідки й зникав із дому на кілька днів. З часом я почав здогадуватися, що він сподівався знайти мене мертвим по поверненні й у такий спосіб звільнитися від обов’язку піклуватися про цю слабосилу дитину, яка була йому геть непотрібна.
Не раз мені й самому хотілося, щоб усе сталося саме так, але щоразу, коли мій батько повертався, він знаходив мене живим, живим і трохи вищим, аніж я був. Мати-природа не знала сорому, обдаровуючи мене всім тим розмаїттям хвороб і нещасть, але так ніколи й не зібралася застосувати до мене закон земного тяжіння в усій його повноті. Усупереч усім сподіванням я спромігся пережити перші роки дитинства, такого хисткого й непевного в ті часи, коли ще не винайшли пеніцилін. Тоді смерть не була анонімною, і її можна було побачити й відчути нюхом усюди, де вона пожирала душі, які прожили так мало, що не встигли й згрішити.
Уже в ті часи моїми єдиними друзями були істоти з паперу й чорнила. У школі я навчився читати й писати набагато раніше, аніж інші діти з нашого кварталу. Там, де мої товариші бачили лише рисочки, накреслені чорнилом на незрозумілих сторінках, я бачив світло, вулиці та людей. Слова й таємниця їхньої прихованої науки зачаровували мене й здавалися ключем, яким можна відімкнути нескінченний світ, далекий і від нашої вбогої оселі, і від цих вулиць, і від цих каламутних днів, де, як підказувала мені інтуїція, нічого доброго на мене не чекало. Моєму батькові не подобалося натрапляти на книжки в домі. Він не розумів тих літер і бачив у них щось образливе для себе. Він казав, що, коли мені виповниться десять років, він пошле мене працювати й мені ліпше викинути з голови всі ці химери, бо інакше на мене чекають лиха доля й смерть від голоду. Я ховав книжки під матрацом і чекав, поки він кудись піде або засне, щоб заглибитися в читання. Одного разу він заскочив мене зненацька, коли я читав уночі, і вкрай розлютився. Вихопив книжку в мене з рук і викинув її у вікно.
– Якщо я знову побачу, що ти марнуєш світло, читаючи ці нісенітниці, пожалкуєш.
Мій батько не був скупий і, попри ті злидні, у яких ми жили, завжди, коли міг, давав мені кілька монет, щоб я купив собі цукерок, як і інші діти з нашого кварталу. Він був переконаний, що я витрачав подаровані гроші на цукерки, горіхи або карамельки, але я складав ті монетки в бляшанку з-під кави, яку ставив під ліжко, і, коли там збиралося чотири або п’ять реалів, потай від нього біг купити собі книжку.