Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

 ув квітень 1945 року. Війна вже кінчалася, хоч завзяті бої нашої дивізії були в повному розгарі в Штірії на відтинку Фельдбах — Ґляйхенберґ — Штраден. Совєтська армія саме прорвала німецький фронт в Мадярщині і вдарила на Австрію. Нашу дивізію поспішно пересунено із Словенії з околиць Марибора, де вона прочищувала терен від тітовських партизан, з завданням, щоб вона в рамках 2-ої Армії 1-го кавалерійського корпусу протинаступом стримала совєтський наступ на відтинку Штраден — Ґляйхенберґ — Фельдбах. У завзятих боях від початку квітня остаточно лінія фронту устійнилася на цій лінії з доволі важкими нашими втратами.

Зайняте важкими фронтовими діями вояцтво дивізії нічого, або майже нічого, не знало про переговори між українськими політичними чинниками і німцями, про створення Українського Національного Комітету і визнання Української Національної Армії, і що згідно з цими договореннями головою цього Комітету став генерал Павло Шандрук. Згідно з наказом ч. 8 Української Народної Республіки з 15 березня генерала Павла Шандрука призначено командувачем Українською Національною Армією (УНА).

(Щойно, багатьма роками пізніше, я довідався з тексту наказу Уряду УНР ч. 64 від 14 травня 1968 р., що: «Стверджується, що Українська Національна Армія як окрема військова одиниця введена з днем 15 березня 1945 р. до складу Війська Української Народної Республіки»). Але, по правді, ми на фронті в тому часі про це все не знали.

Десь в половині квітня з'явився в нашій квартирі звітодавців, в селі Марієндорф під фронтом, о. д-р Іван Гриньох, який разом з генералом Шандруком насилу добився до дивізії. Він розказав нам про становище і дав нам деякі вказівки і доручення, як своїм знайомим по іншій, неофіційній лінії.

Виконуючи доручення о. д-ра Гриньоха, я почав відвідувати окремі фронтові частини, побував двічі в обложеному замку Ґляйхенберґ, раз — з моїм приятелем з-перед дивізійних часів, пор. Богданом Підгайним; тоді замком володів пор. В. Козак (з замку я виніс під час совєтського обстрілу мідяну старовинну ікону св. Миколая, і тепер вона спочиває в архіві Української Католицької Філадельфійської Митрополії); побував на нараді наших старшин запасного полку, де був тоді пор. М. Малецький; був у фюзилерів Гуляка, був у Богдана Бігуса, був у Герасимовича, відвідав мого колеґу з Карпатського Лещатарського Клубу — Романа Гавриляка, побував в «Асика», Тараса Чмоли, який зі своєю сотнею стояв на віддалі кількадесяти метрів (через сад) від совєтів, — всюди розказував все те, що знав, і радив, що робити, згідно із вказівками о. д-ра Гриньоха. Прийшло тоді теж до Богдана Підгайного доручення від Миколи Лебедя («Рубана»), яке приніс колишній полковник УПА «Гуцул» (Іван Бутковський), щоби роззброїти німецький командний склад дивізії і пробиватися до Адріатики і там чекати на англійців, що, очевидно, було вже неможливе, бо ми були в самому фронті між німецькими частинами 2-ої Армії...