Іншалла, Мадонно, іншалла

26 червня 1991 року[18] Вєролюб Бакрач сидів на порозі складу перед караульним постом номер три, ламав тонкі гілочки середнім та вказівним пальцями, курив цигарку й розмовляв з рядовим Турк Маріяном. Не пропонував йому закурити, бо солдату не дозволено курити на варті, але йому було трохи незручно через це. До біса людину, якій не буде незручно в такій ситуації. Байдуже, що завжди належить пам’ятати, хто тут старший прапорщик, а хто звичайний рекрут, Вєролюб Бакрач дотримувався переконання, що всі ми насамперед люди, і тому нам має бути неприємно. Був переконаний і в тому, що й Турк Маріяну незручно через те, що в ці дні на нього в казармі дивилися так, як дивилися, і замість доброго товариша бачили в ньому словенця. А Турк і є словенець, ким йому ще бути, і точно є різниця між тим, що він зараз думає, і тим, що говорить йому прапорщик. Та відмінність постала зненацька, і Бакрачу стало цілком зрозуміло, що з нею вже нічого не можна вдіяти. Цей солдат із автоматом уже не належить йому, дарма що досі вбраний в той сам однострій і має на голові кашкет з червоною п’ятикутною зіркою. Для нього він більше не командир, і між ними двома немає нічого, що міцно утримувало б їх на одному місці. Крім правила, що Бакрач може курити, а Турку це не дозволено. І крім іще дечого, що зненацька спало на думку прапорщику, через що й дим затримався у нього в легенях: Турк Маріян міг би зараз пересмикнути затвор і пустити йому кулю в лоба. Він би навіть ворухнутися не встиг. Непереламана гілочка залишилась би в нього між пальців, мозок забризкав би бляшанки з фруктовим повидлом і мішечки солі, а Турк уже перескочив би огорожу казарми й побіг до лісу. Сараєво близько. Там би він загубився між людьми, знайшов би собі цивільний одяг і за якийсь день повернувся б героєм у Веленє[19]. Але чому героєм? Тому що вбив би свого прапорщика, батька єдиної доньки, майже дідуся? Бакрачу було тяжко зрозуміти, що це за часи такі настали.