Таємна історія

Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.

— Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.

— Ми були разом, коли я її придбав, — не відриваючись від читання, проказав Генрі.

— І почім такі штуки зараз? — продовжив допит Банні.

Жодної відповіді.

— Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? — Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. — А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?

Мовчанка.

— Дай-но я ще раз подивлюся? — спитав Банні.

Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.

— На! — промовив він.

Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.

— Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?

— Я просто хотів перову ручку.

— Але ж хіба обов’язково такої марки?

— Мені вже набридла ця розмова.

— Мені здається, це ознака поганого смаку.

— Не тобі, — різко перебив його Генрі, — щось розказувати про смак.

Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.

— От подивімося, чим ми тут усі пишемо, — почав новий полілог Банні. — Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?

— Більш-менш.

Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:

— А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?

— Кульковими ручками, — відповів я.

Банні розмашисто кивнув.

— Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені це до вподоби.

Відчинилися двері, і зайшли двійнята.

— Бане, ти чого так верещиш? — сміючись, запитав Чарльз і ногою захлопнув двері за собою. — Тебе чутно аж на початку холу.

Банні з самого початку повів їм історію про перо Montblanc. Я ніяково пробрався в куточок і заходився вивчати книжки в шафі.

— Давно займаєшся класичними мовами? — почувся голос під ліктем. Це був Генрі, котрий розвернувся на стільці й тепер говорив до мене.

— Два роки, — відповів я.

— Що читав грецькою?

— Новий Заповіт.

— Ну і звісно, що ти читав його на койне[15], — сердито прокоментував він. — Що ще? Напевне, Гомера. І ліриків.

Я знав, що це коник Генрі, тому боявся збрехати.

— Трохи.

— Платона?

— Так.

— Усього Платона?

— Дещо з Платона.

— Все перекладене?

Я вагався задовго. І він, не ймучи віри, витріщився на мене:

— Ні?

Я запхнув руки глибше в кишені нового пальта.

— Більшу частину, — проказав я, далекий від правди.

— Більшу частину чого? Діалогів? А як щодо пізніших робіт? Плотіна?[16]

— Так, — збрехав я. Аж по сьогоднішній день я ні слова з Плотіна не прочитав.