Наречена Шульца

Це, безумовно, фотографія з часів нашого зв’язку, здається, навіть після публікації „Крамниць”, бо такого погляду він раніше не мав надто часто. Але не знаю, хто її зробив. Може, хтось із його колег учителів, можливо — той його приятель Кущак? А може, я сама? Хтозна? Але я б точно припильнувала, щоб він мав на ногах відповідне взуття.

Сама я читала „Цинамонові крамниці” з подивом. Адже знала той світ з власного досвіду. Досить було визирнути через вікно, щоби побачити цю звичайну реальність дрогобицької провінції, художню візію якої створив Бруно. І якщо правда життя мене радше відштовхувала — окрім природи! — то її творче перевтілення захоплювало. Ці стрімкі словесні образи, цей простір, що панує над усім. Кравці, помічники, коминярі, тіні справжніх постатей, але із власним буттям. І все затримане у важкій атмосфері, однак не у тій нафтовій, а сповненій ароматною курявою, поміж книжок, карток, пророцтв давніх цадиків. У цій прозі реально відчутний дотик хутра і терпкий смак порепаної шкіри, шепіт нарікання й насичення.

Мій Бруно. Великий Бруно. Я справді пишалася. Пробачила йому навіть ідеалізацію батька.

Звісно — це не була література для кожного. І, що цікаво, я не знайшла тут ані сліду від тієї звичної зухвалості, що на малюнках. Ну, може, один раз, у двозначностях поведінки Аделі, котра своїм пантофликом, який „ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало”, повалила Батька на коліна… Може, ще, коли у „Вулиці Крокодилів” дівчата-помічниці „завмирали у зневажливих вихилясах” та, „кокетуючи взуттям”, нападали на „збудженого глядача”. Але це заледве тінь — та й то іронічна — його мазохістської одержимості. Знав, що слово має більшу вагу, що назване втрачає свою чарівність? Що може стати небезпечним? Загрожує скандалом?

Але, з іншого боку, оті візійні, але водночас доволі конкретні описи з „Вулиці Крокодилів”. Вулиці розпусти. Ті повії, котрі „йдуть хижацькою плавною ходою і в недобрих, зіпсованих обличчях мають незначну ваду, яка їх перекреслює: кривий чорний зиз або розірвані роти, або відсутність кінчика на носі”. Вони справді такі були? Мабуть, так. Він знав їх — саме тих „кокеток”? Звісно, знав. Вистачало добре придивитися до окремих малюнків Бруно. Я придивлялася.