Музей покинутих секретів [з малюнками]

І не тільки зла, а ще й несправедлива: ну звідки мені знати, як там між ними, я ж тої Свєточки й на очі не бачила, а може ж, вона якраз добра й щира душа?.. Бідна Свєточка — втягнена, як пилососом, у вакуум свіжовідремонтованої нувориської квартири: така квартира просто не може довго стояти пусткою, вона неодмінно, рано чи пізно, притягне до себе яке-небудь тіло — щоб у ній поралося, пересувалося по кімнатах, заповнюючи зайвий простір, стукало б на кухні чашками, вмикало телевізора у вітальні, забувало підняти опущене сидіння на унітазі й лишало на ранок у спальні за зсунутими шторами їдкий дух жіночих геніталій, такий різкий проти запаху твоєї власної сперми (якою ти й так задовго був зрошував самотнє ложе!), — що ж тут такого, це нормально, це всього тільки закон великих помешкань, це вони, силою власного тяжіння, рядять людьми й долями: дім, скоро вже існує, завжди ставить до мешканців свої вимоги, і той, хто лишається жити сам у такій великій оселі, вступає з нею в неоголошену війну, в якій рано чи пізно буде поконаний (адже оселі тривкіші, вони живуть довше за людей!), — і муситиме вибиратися геть, і хай ще порадіє, коли не вперед ногами… Чому я на цю тему ніколи не зробила передачі? І класна ж могла вийти передача, ба навіть ціла програма, і спонсора знайти було б завиграшки, наприклад, серед будівельних фірм, — «Людина в інтер'єрі» чи, там, «Людина у себе вдома», — про те, як наш дім рядить нашим життям… Тепер, коли ми повилазили з однакових совдепівських щільників і почали лялечкуватися у власні хатки, саме час над цим застановитися, — шкода, що мені це раніше не спало на думку, а тепер уже пізно… Отак-от і життя минає: тільки озирнувся, гульк — а вже пізно. Оті виселенці з Чорнобильської зони, селяни, які самоселами вертали до своїх хат, — вони ще знали, що значить дім, і, мабуть, могли б розказати, але я, коли чорнобильський фільм робила, цей сюжет тоді не зацінила, профукала, дурепа…