Гордість і упередженість

— Ой, не треба повторювати те, що я тоді казала. Ці спогади мені неприємні. Запевняю вас — я всією душею цього соромлюсь, і вже давно.

Дарсі згадав про свого листа.

— Він хоч трохи поліпшив вашу думку про мене? — запитав. — І як швидко? Чи віддали ви належне його змісту після прочитання?

Вона розповіла, який вплив справив на неї цей лист і як поступово зникла уся її колишня упередженість.

— Я знав, — сказав він, — що написане мною завдасть вам болю, та це необхідно було зробити. Сподіваюся, ви знищили цього листа. Я дуже не хотів би, щоб ви мали змогу знову прочитати певну його частину, особливо початок. Я пам'ятаю деякі вирази, за які вам слід було б зненавидіти мене.

— Листа обов'язково буде спалено, якщо, на вашу думку, це необхідно для збереження моєї поваги; але хоча ми обоє і маємо підстави вважати мої думки здатними зазнавати змін, усе ж сподіваюся, що вони не будуть змінюватися так легко, як можна подумати.

— Коли я писав цього листа, то гадав, що я цілковито спокійний і незворушний, але тепер бачу, що написаний він був у жахливо пригніченому стані.

— Може, ваш лист і справді починався з пригніченості та гіркоти, все ж закінчувався він у зовсім іншому настрої. Прощання — це сама великодушність. Але не треба більше згадувати про лист. Почуття людини, що написала його, і людини, що його отримала, так сильно відрізняються тепер од тих, якими вони колись були, що кожну пов'язану з цим неприємну обставину слід забути. Ви мусите навчитися дечому з моєї філософії. Про минуле слід думати тільки тоді, коли згадка про нього робить вам приємність.

— Я не можу віддати належне такій філософії. Напевне, вашим роздумам про минуле настільки притаманна цілковита відсутність докорів, що приємність, яка з них випливає, спричинена скоріше не філософією, а необізнаністю — і це є набагато кращим. Але зі мною все інакше. Болісні спогади вриваються в мою пам'ять, і втекти від них неможливо, та й непотрібно. Я був егоїстичним створінням усе своє життя — принаймні на практиці, якщо не в теорії. В дитинстві мене навчили, що таке «добре» і що таке «погано», та не навчили коригувати свій характер. У мене заклали добрі принципи, але при цьому забули вказати, що вони погано узгоджуються з гордовитістю та марнославством. На жаль, я був єдиним сином (і багато років — єдиною дитиною), і тому батьки мої розбестили мене. Вони, добрі люди (особливо мій батько — такий поблажливий та приязний), дозволили, спонукали — навіть навчили мене бути егоїстичним та нетерпимим до чужої думки, байдужим до всіх поза межами свого родинного кола, погано думати про решту людей і — принаймні — намагатися думати погано про їхні достоїнства та розумові здібності в порівнянні з моїми. Ось яким я був від восьми до двадцяти восьми років; таким би я й залишавсь, якби не ви — шановна, прекрасна Елізабет! Чи є щось таке, чим я не був би вам зобов'язаний? Ви подали мені урок — дуже важкий, але дуже корисний. Ви збили з мене пиху. Роблячи вам пропозицію, я зовсім не сумнівався в тому, що вона буде прийнята. Ви ж показали мені, наскільки необгрунтованими були мої претензії на кохання жінки, яка є гідною того, щоб її кохати.