Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
— Вселенське творіння зігріває людину своїми обіймами, а людина тримає творіння у власних руках… Ох, Авґусте, це — й час і все ж — не час; у своєму пізнанні людина утілює образ часу.
— Повік не погоджуся з тим, нібито час над людиною владний…
Але доля над часом владна, і таїться у ній завершальна загадка часів. Бо заповідь смерти, продиктована долею, неодмінна і для вселенського творива, і для самих богів; та знову і знову урівноважує шальку ще одна заповідь долі — відродження, цей наказ і богам, і людям не дати порватися плетиву пізнання, нитку до нитки в’язати і так у пізнанні, одночасно і пізнаючи, і самим пізнанню відкриваючись, навік зберігати і творіння богів, і саму божественність.
— Час, Авґусте, — це лише зміни в пізнанні, тільки й того, і хто пізнання оновлює, той і час, його плин визначає.
Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:
— І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…
— Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…
— Отже, й творіння моє — також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? — Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. — Чи саме не це ти хочеш сказати?
Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час — не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.
— Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.
До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:
— Те, що лиш прагне пізнання, — ще не саме пізнання.
— Творіння твоє — це мир.
— Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить — а я дуже на це сподіваюся — невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.
— Рим — це символ, о Цезаре, Рим — це образ, тобою створений.
— Рим — це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.
— Але він-таки, Рим, — і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…
— Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.
Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.
— У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він — пізнання твоє.
— Тоді чом же він — тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?
Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання — це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все ж таки вічно незмінна…
— Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це — переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…