Твори у 12 томах. Том 09

В пам’яті Сексон виринули останні жахливі місяці її життя в будиночку на Пайн-стріті.

— Але місто то вже напевне розіб’є його. Може, й тут буде не легше, та все одно, село це єдина моя надія. Село або нічого. Та й наші батьки були родом із села, і тут природніше якось жити. Зрештою, оце ж я стою перед вами: який вам ще треба доказ того, як мені хочеться жити на селі? Може, я теж, як ви кажете, маю особливу схильність до сільського життя? Бо інакше не була б я тут.

Жінка схвально кивнула головою; в очах її зростала цікавість.

— Цей юнак… — почала вона.

— Мій чоловік, — докінчила за неї Сексон. — Він був биндюжником до того, як почався великий страйк. Моє прізвище — Робертс, Сексон Робертс, а мого чоловіка звати Вільям Робертс.

— А я місіс Мортімер, — відказала господиня, злегка вклоняючись. — Я вдова. А тепер, якщо ви гукнете вашого чоловіка, я спробую відповісти на деякі з ваших запитань. Скажіть йому, хай не лишає клунків на дорозі. Ну, які ж це питання хвилюють вас?

— О, в мене їх безліч. Чи господарство окупає себе? Як ви потрапили все це врядити? Скільки коштує земля? Як ви збудували цей чарівний будиночок? Скільки ви платите робітникам? Як ви навчилися цього? І як дізналися, що краще росте й що вигідніше вирощувати? Як найкраще збувати городину? Як ви продаєте її? — Сексон перевела дух і засміялася. — О, я ще й не почала. Чому у вас скрізь поміж грядок ростуть квіти? Біля Сан-Леандро я бачила португальські ферми, але португальці ніколи не садять квітів поруч із городиною.

Місіс Мортімер, піднісши руку, стримала Сексон.

— Дайте мені відповісти на останнє запитання — воно ключ до решти.

Але в цю мить надійшов Біллі, і з поясненням довелось почекати, поки Сексон знайомила господиню зі своїм чоловіком.

— Мої квіти привабили ваші очі — правда, голубонько? — почала місіс Мортімер. — Квіти привели вас до мене в садок; отож їх і посаджено разом з городиною, щоб приваблювати очі. Ви й не уявляєте, скільки пар очей вони вже привабили і яку силу людей закликали до мене в садок. Цією дорогою проїздить чимало городян. Автомобілі? Ні, мені з ними не таланить. Вони збивають таку куряву, що людям у машині нічого не видно. Та й я почала своє господарювання ще тоді, коли майже всі їздили кіньми. Якась міська пані проїздила дорогою, мої квіти й уся ця садиба чарувала їй очі, і вона наказувала візникові зупинитись. А я завжди на той час поблизу десь порпалась. І мені, звичайно, вдавалося майже щоразу запрошувати їх до свого садка — оглянути квіти і… заодно, городину. Все тут у мене чисте, охайне, привітне. Це все справляло відповідне враження. І…— місіс Мортімер знизала плечима, — відомо, що шлях до шлунка лежить через очі. Гостям імпонувало те, що городина росте серед квітів, і вони вимагали будь-що тільки моєї городини, купували її вдвоє дорожче проти ринкових цін і радо платили. Бачите, на мене пішла мода, моя ферма стала об’єктом загальної уваги. І від цього нікому не було жодної шкоди. Городина була першорядна, не гірша, а часом і свіжіша, ніж на ринку. До того ж мої покупці вбивали одразу двох зайців, бо окрім найсвіжішої, найкращої городини мали ще й моральне задоволення зі своєї філантропії, підтримуючи достойну вдову. Це навіть стало добрим тоном — купувати городину в місіс Мортімер. Але це вже трохи стороння тема… Одне слово, моя садиба стала улюбленим місцем, куди приїздили задля прогулянки чи просто час збавити. 1 ось у місті довідалися, хто я така, хто був мій чоловік і ким я була раніше. Декотрі дами були мені знайомі ще за кращих часів, і вони дуже посприяли моєму успіхові. Крім того, я завела звичай частувати своїх клієнтів чаєм. Отже, мої патрони почувались у мене, як гості. Ще й тепер, коли хто з них заїздить сюди показати мене своїм приятелям, я пригощаю їх чаєм. Тож бачите, квіти це один з важелів мого добробуту.