Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Сидіти! — наказав йому я. — Зараз диван — не головне!
У залі для нарад була незатишна атмосфера, ніби зрадники, які пішли, заразили повітря. Ми перейшли до мого президентського кабінету. Відкрили пляшечку віскі.
— Потрібно працювати на випередження, — твердо промовив Львович.
— Потрібно! — погодився Свєтлов.
Філін мовчав. Поруч із ним мовчав генерал Яцків, який у маленькій компанії викликав більше довіри, ніж коли сидів серед членів Кабміну.
— Чого вони хочуть? — поставив я риторичне запитання та ковтнув «Беллентайнз». — Яка їхня головна мета?
— Захоплення влади, — відповів Свєтлов. — Заміна діючого президента на Казимира.
— Яким чином вони зможуть це зробити? — продовжував я вибудовувати логічний ряд.
— Влаштувати в країні хаос, довести, що уряд не в змозі контролювати ситуацію. Почати вимагати відставки президента та оголосити про тимчасовий уряд та позачергові вибори, — як з кулемета строчив Коля Львович.
— Дійсно, — кивнув я. — Хто переможе на позачергових виборах?
Після цього запитання виникла тривожна тиша. Я обвів усіх поглядом. Їхні очі потьмяніли. Пальці злякано стиснулися у кулаки, сховалися.
— Так, — зітхнув я. — То ви вірите у нашу здатність грати на випередження?
Я зробив ще один ковток. І тут в мене закололо у серці. В очах потемнішало. Світ зсунувся та поплив. Попливло кудись убік й перелякане обличчя Колі Львовича.
— Президентові погано! — почув я його голос, що залишився десь нагорі.
А я падав у колодязь, і мені вже було однаково: є там, внизу, вода чи немає.
169
Київ. 20 травня 1992 року. Ніч.
За вікном розлилося місячне сяйво. Виявляється, сьогодні повний місяць. І місто збадьорене місяцем. У відкриту кватирку постійно влітають якісь голоси, шуми, грюкання парадних дверей.
Ми з мамою сидимо на кухні та міркуємо. Вірніше — вона міркує, а я ліниво роздумую. Іноді вголос. Правда, мої роздуми мама швидко перериває.
— На що вони сподіваються? — запитує вона, трішки нахиляючи голову та дивлячись мені у вічі.
— Адже я з ними розмовляв лише десять хвилин. Залишив їх там та сказав, що прийду вранці.
— Ну от, це перша помилка! Вони ж там не прописані. Ти виказав слабкість!
— До чого тут слабкість? — не погоджуюся я. — Вони ж раніше там мешкали. Що мені залишалося, запропонувати їм переночувати у коридорі? Вони і про смерть старого нічого не знали, гадали, що до нього повертаються! їм немає тепер де жити...
— Так, — погоджується мама. — Нема де. Але ж вони самі вирішили виїхати з Союзу!
— Та немає вже більше ніякого Радянського Союзу!
— Вірно, — замислено погоджується вона. Обсмикує на грудях хатній фіолетовий байковий халат.
Вона сидить під відкритою кватиркою, і я бачу, як протяг ворушить її скуйовджене, пофарбоване хною волосся. Потрібно буде їй сказати, що хною вже зараз ніхто не фарбується. Але я знаю, що у шухляді її шафи в спальні лежить ще зо два десятки пакетиків цієї вічної, яка ніколи не псується, іранської хни.
— Ось що. — Зрозуміло, що вона хоче поставити крапку на нашій сьогоднішній нічній розмові. — Ми завтра разом підемо та будемо з ними розмовляти. Я їм не дозволю виганяти мого сина на вулицю! Йди спати!
Запах квартири раптом видається мені чужим. Можливо, через те, що за час відсутності мій власний запах вивітрився з цих стін. Змінилася формула повітря, яким я давно не дихав. Цим повітрям дихає моя мати, і, звичайно, я не повинен сюди повертатися. Вона ж так і сказала: я не дозволю їм виганяти мого сина на вулицю! Виходить, або кімната у комуналці, або вулиця...
170
Київ. Грудень 2004 року.
Пакет із цюріхської лікарні принесли о восьмій ранку. Я саме трішки загаявся, збираючись, і коли виходив з квартири, ніс до носу зіткнувся з кур’єром.
Вже в машині на задньому сидінні розкрив та дістав два аркуші комп’ютерного тексту німецькою мовою.
— До вас так рано приносять пошту? — здивувався Віктор Андрійович, дивлячись на мене у дзеркальце на внутрішній частині лобового скла.
— Ні, це кур’єрська служба, — відповів я, намагаючись розшукати у тексті знайомі та зрозумілі слова.
За годинку я попросив Нілочку дізнатися, хто серед колег знає німецьку. Згодом до кабінету зазирнув перекладач із протокольного відділу. Запропонував допомогу.
— Це з лікарні, — пояснив йому я, простягаючи листа. — Висновок про причини смерті...
Він сумно кивнув. Прикипів поглядом до першої сторінки. Зосередився.