Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Уненк спинився, витер кров з очей і озирнувся. Видно було, що він хоче заговорити, але сухі губи злипались.
Лікита принесла йому води, він щось промимрив і припав до кухля.
— Був бій? — запитав нарешті Таї. — Добрий бій?
— Хо-хо-хо! — так несподівано і так люто зареготав Уненк, що всі голоси враз принишкли. — Ще ніколи не було такого бою! Це кажу я, Уненк, що споконвіку бився з людьми й звірами. Ще поки я не забув, я хочу вам сказати трохи мудрих слів. Люди з Країни Сонця добре воюють, і вони навчать нас, як треба воювати. Коли нам довго доведеться воювати, ми самі станемо добрими вояками, навіть такими самими, як вони, а інакше — ми всі повмираємо. Хо-хо-хо! Ну, та й бій же був!
— Де твої брати? — крикнув Таї і так затрусив Уненка, що той аж зойкнув від болю і тоді тільки опам'ятався.
— Мої брати? Їх уже немає!
— А Пом-Лі? — крикнув один з Голодного плем'я. — Пом-Лі, син моєї матері?
— Пом-Лі більше немає, — відповів монотонним голосом Уненк.
— А люди з Країни Сонця? — спитав Ааб-Ваак.
— Людей з Країни Сонця також немає!
— А їхнє судно, їхні скарби, рушниці й усе? — згукнув Таї.
— Ні корабля, ні скарбів, ні гармат, нічого нема, — була та сама відповідь. — Нікого нема! Нічого нема! Тільки один я.
— Ти здурів!
— Може, й здурів, — незворушно відповів Уненк, — Я бачив таке, що не диво й з глузду з'їхати.
Таї примовк і став чекати, коли Уненк сам надумається розповісти про все.
— Ми не взяли з собою рушниць, о Таї, — почав він, нарешті, — жодної рушниці не було в нас, о братове, тільки ножі й мисливські луки та списи. Ми посідали по двох і по трьох у каяки і підпливли до судна. Чужинці з Країни Сонця радо нас вітали. Ми порозкладали свої шкури, а вони принесли те, що в них було на продаж. Усе йшло добре. Пом-Лі вичікував. Коли сонце підбилося високо й вони почали обідати, він дав сигнал до бою, і ми кинулись на них. Ні такого бою, ні таких вояків ще ніколи не бувало! Половину їх ми перебили раніш, ніж вони отямились, а решта обернулась у справжніх чортів. Кожен бився за десятьох, і всі — як справжні чорти. Троє прихилились спинами до щогли, і навколо них виросла ціла купа наших забитих, перш ніж ми їх таки доконали. Декотрі встигли схопити рушниці й швидко і влучно стріляли. А в одного була в руках величезна рушниця, і він випускав за одним пострілом силу-силенну маленьких куль. Ось дивіться! — Уненк показав на своє пробите вухо.
— Я, Уненк, зайшов ззаду і встромив йому в спину списа. Кінець кінцем, так чи сяк, а ми перебили їх геть усіх. Лишився один тільки старший їхній. Ми оточили його. Нас було багато, а він сам-один. Голосно закричавши, він вирвався з нашого кільця — дарма, що на ньому повисло п'ять чи шість вояків, — і кинувся всередину судна. І ось, коли всі скарби стали наші, коли зостався тільки він один і ми, звісно, невзабарі вбили б його, — тоді враз пролунав такий гуркіт, наче вистрілили всі рушниці в цілому світі — жахливий гуркіт! Я, наче птах, злетів у повітря, усі живі й мертві мандельці, усі забиті чужинці, маленькі каяки, велике судно, рушниці, скарби — усе злетіло в повітря. І я кажу, що я, Уненк, той, що все це вам розповідає, один з усіх лишився живий.
Настала глибока тиша. Таї очима, повними жаху, глянув на Ааб-Ваака, але нічого не сказав. Навіть жінки були такі приголомшені, що мовчали і не плакали за своїми забитими.
Уненк озирнувся.
— Я, один тільки я лишився! — гордо промовив він.
В цю ж мить з барикади пролунав постріл, і куля вдарила Уненка просто в груди. Він хитнувся назад, потім уперед. На обличчі відбився подив і переляк. Він ледве дихав, на скривлених губах промайнула болісна усмішка. Плечі йому схилились, і коліна підігнулись. Він здригнувся, наче був задрімав і випростався. Але плечі його знову схилилися, коліна знову підігнулись, і він тихо, поволі спустився на землю.
До того місця, де розташувались люди з Країни Сонця, була добра миля, і смерть легко переступила цю відстань.
Пролунав дикий крик — кривавої помсти і нестримної люті дикунів. Таї і Ааб-Ваак намагалися втримати оскаженілих людей, але їх відіпхнули вбік, і, лишившись на місці, вони тільки дивились на вояків, що порвалися бігти вперед. З барикади не було жодного пострілу. Більшість нападників, пройшовши половину відстані, спинились і чекали, збентежені дивним мовчанням ворогів; сміливіші побігли далі. Вони пробігли ще чверть відстані, а барикада все мовчала. Коли залишилось яких двісті ярдів, вони затримали ходу й згуртувались. Ще за сто ярдів вони знову спинились, з двадцятеро їх, і стали радити раду, підозрюючи якісь підступи з боку ворога.