Загублена земля. Темна вежа III

Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно–західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів… потім шістдесят… потім сто десять. Невдовзі він опиниться над водою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.

Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк — він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».

— Дурна тварюка, — процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.

На мосту з'ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ниток — на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Реґ, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашингтона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьому мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в прямому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.

Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.

Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, можливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його вигляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл може виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.