Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Чудово. Що іще він вам сказав?

— Нічого. Тільки показав свою «комору», як він її називає. Комора — як у банку: з залізними дверима, залізною шторою на вікні, проти всякого грабіжника, як він запевняє. Але його дружина мала підроблений ключ, і вони разом з коханцем винесли звідти близько сімох тисяч фунтів у банкнотах та цінних паперах.

— У цінних паперах? Але як вони зможуть обернути їх на гроші?

— Він казав, що передав до поліції опис цих паперів і сподівається, що продати їх викрадачам не вдасться. Того дня він повернувся з театру близько півночі й побачив, що «комора» пограбована, двері й вікна відчинені, втікачів нема й сліду. Вони не залишили ні листа, ні будь-якої записки, і відтоді про них немає жодної звістки. Він одразу ж повідомив поліцію.

Кілька хвилин Холмс міркував:

— То ви кажете, він щось тоді фарбував. А що саме, не знаєте?

— Він саме фарбував коридор. А двері й вікна в кімнаті, про яку я розповідав, були вже пофарбовані.

— Чи не здається вам, що для людини в такому становищі така поведінка принаймні дивна?

— «Треба до чогось узятися, щоб душа не нудилася», — це його власне пояснення. Звичайно, такий спосіб заспокоєння досить дивний, але така вже в нього дивакувата натура. На моїх очах він порвав фотографію своєї дружини, — порвав люто, нестямно, вигукнувши: «Не хочу навіть бачити її кляте обличчя!»

— І більш нічого, Ватсоне?

— Ні, є ще одна річ, яка вразила мене найбільше. Додому я повертався зі станції Блекхіс, і тільки-но мій потяг рушив, побачив, що вже на ходу до сусіднього вагона вскочив якийсь чоловік. Ви знаєте, Холмсе, що в мене добра пам’ять на обличчя. Це безперечно був той самий чорнявий довгань, до якого я звернувся на вулиці. На Лондонському мості я побачив його ще раз, а потім загубив у натовпі. Але я певен, що він за мною стежив.

— Безперечно, безперечно! — погодився Холмс. — Чорнявий довгань із пишними вусами, в димчастих окулярах?

— Та ви просто чарівник, Холмсе. Я вам цього не казав, але він справді був у димчастих окулярах!

— Із масонською шпилькою в краватці?

— Холмсе!

— Усе дуже просто, любий Ватсоне. Але перейдемо краще до суті справи. Мушу визнати, що ця історія, яка спершу здавалася не вартою уваги, буквально з кожною хвилиною набуває зовсім інших обрисів. Щоправда, під час подорожі ви не помітили найголовнішого, але навіть те, що впало вам в око, наводить на серйозні роздуми.

— Чого ж я не помітив?

— Не ображайтеся, любий друже. Ви знаєте, що я — людина цілком безстороння. Зі своїм завданням ви впоралися якнайкраще. Багато хто й цього не зумів би. Але деяких суттєвих дрібниць ви справді не помітили. Що думають сусіди про цього Емберлі та його дружину? Хіба це не має значення? А доктор Ернест, — невже він і справді такий легковажний бабій? З вашими природними даними, Ватсоне, будь-яка жінка може стати вашим помічником і спільником. Що про це думає поштова служниця чи дружина зеленяра? Уявляю собі таку картину: ви нашіптуєте ніжні слівця молоденькій служниці з «Блакитного якоря» й дістаєте за це потрібні відомості. І все пропало марно!