Правда про справу Гаррі Квеберта

Попри всі зусилля, пошуки не давали результату. Залучили всіх довколишніх мешканців, охопивши сусідні з Авророю райони, та все марно. Фахівці з ФБР, які прибули на допомогу, спираючись на власний досвід і статистику, радили, де треба шукати передовсім, — у річках і озерах, на узліссях, біля автостоянок, на смітниках, де гнили смердючі покидьки. Справа була така складна, що вони покликали навіть екстрасенса, який працював із двома вбивствами в Ореґоні, щоправда, цього разу він був безсилий.

Аврора нуртувала, містечко заполонили роззяви та журналісти. У поліційному відділку на головній вулиці ні на мить не зупинялася робота: тут координували пошуки, збирали і тасували інформацію. Телефон був аж гарячий від нескінченних дзвінків, переважно дріб’язкових, і кожен дзвінок потребував ретельної й забарної перевірки. Якісь зачіпки таки виявили у Вермонті й Массачусетсі, туди послали кінологів, та марно. Прес-конференції, що їх біля відділку двічі на день давали начальник поліції Пратт і капітан Родік, дедалі дужче скидалися на визнання власного безсилля.

Аврора перебувала під посиленим, хоч і негласним наглядом: федерали, розчиняючись в юрмі журналістів, які прибували з усіх усюд висвітлювати події, уважно стежили за домом Келлерґанів і прослуховували їхній телефон. Якщо дівча викрали, злочинець незабаром з’явиться. Зателефонує чи, може, через природну розбещеність приєднається до натовпу людей, які несуть до будинку номер 245 записки зі словами підтримки. Якщо ж ідеться не про викуп, а тут, як дехто підозрює, орудував маніяк, то його слід було якомога швидше знешкодити, поки він знову не заходився вбивати.

Люд згуртувався: чоловіки, не шкодуючи часу, обнишпорювали кожен метр гаїв і полів, оглядали береги річок і струмків. Роберт Квінн узяв два відгули, щоб долучитися до пошуків. Ерні Пінкас відпрошувався з роботи на годину раніше і приєднувався до пошукових загонів, що працювали з другої половини дня і до самісінької ночі. Тамара Квінн, Емі Пратт й інші добровольці готували в кухні «Кларксу» їжу для шукачів. Усі їхні балачки були тільки про розслідування.

— А я дещо знаю! — сказала Тамара Квінн. — У мене є цінні відомості!

— Що ти знаєш? Що? Розповідай! — вигукували слухачки, намащуючи хліб маслом.

— Не можу… Це надто серйозно.

І кожна починала говорити, що вона давно вже підозрювала: в домі номер 245 на Террас-авеню коїться щось незрозуміле, нічого дивного, що все так погано скінчилося. Пані Філіпс, син якої навчався в одному класі з Нолою, розповіла, що ніби якось на перерві хтось із учнів жартома задер Нолі блузку і всі побачили, що на спині в неї червоні басамани. Пані Геттевей сказала, що її донька Ненсі — близька Нолина подруга і що влітку сталося декілька дивних речей, а головне, Нола зникла була на цілісінький тиждень, і Келлерґани нікого до себе не впускали.