Віннету ІІ

Мені здалося, що куля потрапила в мої власні груди. Відкинувши індіанця, що виріс переді мною, я відірвався від рятівної скелі, кинувся за Парранохом й раптом побачив, як темна гнучка фігура спритно прослизнула між тілами в гущі битви, щоб раптово з’явитися перед убивцею.

— Стій! Перед тобою вождь апачів Віннету. Він помститься за смерть свого білого брата!

— Вирушай у пекло, собако пімо!

Я більше нічого не бачив і не чув. Забувши про власну безпеку, я рвався до Парраноха, коли раптом навколо моєї шиї обплелася петля, мене сильно вдарили по голові, і я знов знепритомнів.

Коли отямився, вже було темно й тихо. Пекучий біль у голові нагадував про удар, перед очима пливли чорні кола, які перемежовувалися зі страхітливо чіткими подробицями битви. Ремінні пута вп’ялися в тіло. Індіанці зв’язали мене з витонченою дикунською жорстокістю, я не міг ворухнути й пальцем.

Раптом десь поряд почулося важке сопіння.

— Є тут хто-небудь? — запитав я, насилу повертаючи язик.

— І навіть не хто-небудь, а я власного персоною, качка б мене копнула! Я завжди вважав, що я — це краще, ніж хто-небудь.

— Це ви, Семе? Скажіть, заради Бога, де ми?

— У порівняно безпечному місці, сер. Вони кинули нас у печеру, де ми зберігали шкури. Що мене тішить, то це те, що ми встигли заховати всі наші хутра, тож червоношкірим не вдасться поживитися.

— Що з усіма іншими, Семе?

— Нічого особливого, сер. Їх просто вбили. Вогняну Руку, Діка Стоуна, Вілла Паркера, який був ґрінгорном, хоч і не хотів вірити мені. Гаррі Корнера і Білла Балчера теж убили, всіх убили. Тільки Ви ще живий. Апач і маленький сер теж ще живі, хоч і не дуже. Про себе я мовчу, хі-хі-хі-хі.

— Ви впевнені, що Гаррі живий? — зрадів я.

— Невже думаєте, що старий мисливець за скальпами не пам’ятає того, що бачив на власні очі? Вони з апачем влаштувалися в сусідньому кам’яному мішку. Я хотів теж потрапити до їхньої компанії, але нинішні господарі не побажали мене вислухати.

— А що з Віннету?

— Теж нічого особливого. Йому продірявили шкуру. Якщо він вибереться звідси, буде з вигляду як стара куртка Сема Гоукенса — латка на латці.

— Легко сказати — вибратися звідси. Але як сталося, що його взяли живим?

— Так само, як нас із вами. Він захищався як чорт, качка б мене копнула. З усього було видно, що він вважає за краще померти в бою, ніж смажитися на повільному вогні біля стовпа тортур. Та тільки нічого в нього не вийшло: його збили з ніг і ледь не розірвали на клаптики. Як я зрозумів, ви не збираєтеся йти звідси? А старий єнот Сем Гоукенс тільки про це і мріє.

— Яка користь із мрій? Боюся, що вибратися звідси неможливо.

— Неможливо? Я немов знову чую голос Вілла Паркера! Червоношкірі — дуже добрі люди. Вони забрали у старого Сема все: пістолет і люльку, хі-хі-хі! Уявляю, як ото вони зрадіють, коли понюхають її, — пахне вона не гірше, ніж скунс. Лідді теж пропала, і капелюх, і перука. Тільки б вони не побилися через мій скальп, а за нього, як ви знаєте, мені довелося віддати три великих в’язки бобрових шкурок. А от ніж вони Семові Гоукенсу залишили. Він у мене в рукаві. Коли старий єнот зрозумів, що відпочинок в ущелині закінчується і що мисливці от-от доберуться до нього, він заховав ножик.