Ностромо. Приморське сказання

Падре Роман сидів пригнічений і погойдувався в гамаку, вчепившись руками в його край і майже торкаючись ногами землі. Не так впевнено, але в такому самому невіданні, як і його паства, він спитав майора, щó, на його думку, тепер має статися.

Дон Пепе, сидячи на стільці прямо, ніби кілок проковтнув, спокійно поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі, яка вертикально стояла між його ніг, і відповів, що не знає. Копальню можна захистити від яких завгодно напасників, посланих, аби її загарбати. З іншого боку, якщо регулярне постачання долини з Кампо буде відрізане, то через її посушливий клімат голод змусить населення трьох селищ підкоритись. Дон Пепе незворушно змалював ці перспективи отцю Романові, котрий, як колишній похідний капелан, здатен був зрозуміти міркування військового. Вони розмовляли просто і прямо. Отця Романа засмучувала думка про те, що його пастві загрожує розбрідання або й поневолення. Він не мав ілюзій щодо її гіркої долі, й не через свою проникливість, а тому що надто часто бував свідком політичних звірств, які здавались йому неминучими й неуникненними в житті держави. Функціонування звичайних громадських інституцій дуже чітко уявлялось йому як низка лих, що спостигали окремих особистостей і логічно випливали одне з одного як наслідок людської ненависті, мстивості, дурості й невситимості, ніби роковані промислом Божим. Передбачливість отця Романа була продиктована його природним розумом, а його серце, що зберегло чулість і серед сцен різанини, грабунку та насильства, повставало проти цих лих тим більше, чим тісніші зв’язкú єднали його з їхніми жертвами. До індіанців, які жили тут у долині, він почував батьківську зверхність. П’ять років чи більше він вінчав робітників копальні Сан-Томе, хрестив їх, сповідав, відпускав їм гріхи й відспівував їх гідно та ревно — і вірив у святість цих треб, яка робила його пастирем цієї пастви в духовному сенсі. Його парафіяни були дорогі йому, утверджуючи його в почутті священницького верховенства. Пильна турбота пані Ґулд про цих людей збільшувала в очах священника їхню вагу, бо направду додавала ваги і йому самому. Розмовляючи з нею про незліченних селищних Марій і Бріґід, він відчував, як поглиблюється його людяність. Падре Роман був настільки чужий фанатизму, що це межувало з непристойністю. Англійська ж сеньйора, очевидно, була єретичкою, але водночас вона здавалась йому чудовою, просто ангелом. Коли він переживав з цього приводу збентеження почуттів, — гуляючи, наприклад, з требником під пахвою в широкій тіні тамаринда, — то зупинявся на хвильку, аби шумно вдихнути чималу понюшку тютюну, і глибокодумно хитав головою. На думку, щó тепер може спіткати найяснішу сеньйору, його брав дедалі більший острах. Він сказав про це схвильовано й півголосом. Навіть дон Пепе втратив на мить свою незворушність. Він напружено нахилився вперед.