Пригоди Вернера Гольта

Він лежав нерухомо, дивлячись у бездонне літнє небо, аж поки в нього не зарябіло в очах.

— Нікому про це не розповідай, — промовив він нарешті.— Щоб і з тобою чого не сталося!

Обличчя її просвітліло.

Він говорив тихо:

— Я не знаю, скільки ще триватиме війна. Я не знаю, що діється на білому світі і що зі мною буде. Іноді мені здається, що все це кошмарний сон. Але якщо я повернуся з війни, вся моя надія буде на тебе. Інакше я не знаю, до кого мені повертатися.

— А може, ти дуже скоро мене забудеш?

Він зірвав колосок, кинув його на землю і сказав:

— Не забуду!

Вона раптом засміялася.

— Ось тепер я тобі відповім, що я подумала позавчора на вулиці. — Вона мружилась на сонці, що стояло вже над Вороновою скелею. — Я подумала: «Добре було б мати такого брата!»

— Брата!.. — Гольт збентежено дивився на неї.

— А тобі б не хотілося бути моїм братом? — запитала Гундель.

Гольт підвівся. Тепер він бачив не тільки її обличчя з великими очима і зовсім ще дитячим ротом, а й оголені засмаглі руки, і молоді груди, обтягнуті тісним платтячком, і маленькі ніжки в дерев’яних сандалях, що виглядали з-під розкинутого подолу.

— Ні, не братом! — сказав він і квапливо встав. — Ходімо, скоро вечір. — Він простяг їй руки, допоміг підвестися; з хвилину вони нерухомо стояли одне проти одного, та раптом вона вирвалася. Гольт пішов вслід за нею. Лісом вони попрямували до міста.

Смеркало. Під деревами причаїлися сутінки. Вони підійшли до роздоріжжя. Гольт вибрав довший шлях. В кущах стояла лава, він опустився на неї, посадив Гундель поруч, взяв її руки в свої. Потім підняв її до себе на коліна. Дівчина схилила голову йому на плече. Він обняв Гундель лівою рукою, а правою відкинув з її обличчя неслухняне пасмо кіс. В ньому заворушилось якесь почуття, схоже на жалість.