Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Це ваше остаточне рішення? — спитав єзуїт.
— Так, остаточне.
— Ну що ж. Тоді мені не залишається нічого іншого, як привселюдно назвати вас боягузом.
Філіп зблід від гніву.
— В такому разі, я буду змушений повідомити маршалів, що не вважаю вас гідним битися зі мною. І тоді, якщо ви не скажете їм своє ім’я, вас з ганьбою проженуть з ристалища, а назветеся — заарештують як злочинця.
Зітхнувши, колишній прецептор опустив забрало на обличчя.
— Наразі ваша взяла, монсеньйоре. Та стережіться, — в його голосі забриніли лиховісні нотки, — і міцніше тримаєтеся в сідлі. Якщо я зіб’ю вас, на пощаду не сподівайтеся. І нехай тоді мене арештовують, маґістрат ордену подбає про моє звільнення.
— Гаразд, пане єзуїте, я візьму ваше попередження до відома.
З цими словами Філіп приострожив коня й повернувся до свого шатра.
Він міцно тримався в сідлі. При першому ж зіткненні Родріґо де Ортеґаль звалився з коня.
— Ми ще зустрінемося, монсеньйоре, — простогнав єзуїт, коли Філіп проїздив повз нього.
— Надія вмирає останньою, — зверхньо посміхнувся Філіп.
У другому колі вибув зі змагань Педро Оска, а його місце зайняв Серхіо де Авіла-і-Сан-Хосе. Проте ненадовго — після наступного кола над п’ятим від помосту шатром замайорів прапор Монтальбанів.
Ернан де Шатоф’єр довів свою перевагу над Річардом Гамільтоном, і зробив це досить переконливо: його супротивник з такою силою гепнувся додолу, що не зміг самостійно підвестися, і його винесли з ристалища слуги.
Після третього кола була оголошена годинна перерва. Поки лицарі відпочивали в своїх шатрах, публіку розважали акробати й танцівниці, а в ложах на почесному помості були влаштовані невеличкі бенкети.
По закінченні перерви змагання продовжилися. У четвертому колі зазнав поразки Ерік Датський — під час зіткнення він втратив стремено. Ернан у чудовому стилі подолав свого другого супротивника, який у красивому падінні зламав пару ребер та звихнув руку. Філіп запросто розправився з Анжерраном де ла Тур, небожем покійного ґрафа Байоннського і колишнім нареченим його дочки. Гуґо фон Кліпенштейн, як і в трьох попередніх сутичках, віртуозно вибив з сідла чергового претендента на лаври переможця Грози Сарацинів. Ґраф Шампанський отримав ратну перемогу над своїм головним суперником на поетичній ниві Руїсом де Монтіхо. А шатро, що належало раніше ґрафові Осці, виявилося злощасним — ось уже втретє воно змінило господаря.
На початок п’ятого, останнього кола, явно визначилася трійка найсильніших — Гуґо фон Кліпенштейн, Тібальд де Труа та Філіп Аквітанський. За право продовжити боротьбу змагалися також ґраф де Барейро і Шатоф’єр, причому якщо перший отримав чотири невиразні перемоги, то Ернан мав на своєму рахунку лише дві — зате блискучі.
Коли на арену виїхали останні семеро лицарів, Філіп не зміг стримати єхидної усмішки, побачивши серед них д’Альбре. Ґастон мав можливість записатися заздалегідь, але не скористався цим привілеєм. Спочатку він боявся, що отриманий у бою з єзуїтами вивих руки не дозволить йому взяти участь у турнірі, а потім, коли біль минув, все ж вирішив дочекатися жеребкування, сподіваючись потрапити в першу чи, принаймні, в другу сімку. В результаті Ґастон виявився останнім — тридцять п’ятим…
Ось тобі! Незабутній Дієґо де Сан-Хуан! В списку він був двадцять дев’ятим, цебто першим в останній сімці, і коли маршал-розпорядник дав знак розпочинати виклики, впевнено попрямував до Філіпового шатра. Щоб ти був здоровий, Дієґо, — згадав, бач, образу, завдану честі своєї сім’ї! П’ять років минуло ж бо, твоя сестра вже давно одружена, має дітей, а ти все гостриш зуби на її „кривдника“. Он Альфонсо підхопився з крісла, сміється, щось вигукує, пояснює щось своєму оточенню. Либонь розповідає, як дев’ятеро братів де Сан-Хуан на чолі з найстаршим, Дієґо, переслідували вночі беззбройного шістнадцятирічного Філіпа, зігнавши його з ліжка своєї сестри Терези, — бевзі такі безсердечні…
А в Ґастона ніякого вибору в нього не було, і він з приреченим виглядом під’їхав до шатра єдиного ще не викликаного призвідника — Гуґо фон Кліпенштейна.
„Ось, маєш!“ — зловтішався Філіп.
Сам він без проблем розібрався з Дієґо де Сан-Хуаном, а потім зробив театральний жест: під’їхав до переможеного супротивника, спішився й допоміг йому підвестися. Спитав, чи нічого не ушкоджено, й великодушно поплескав його по плечу, чим викликав новий напад сміху в оточенні Альфонсо Кастільського.