У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— На моє переконання, це найкращий вихід... Я вважаю, що це найрозумніше розв’язання, шляхетне розв’язання.

Це було вже щось геть-то нове, набуте, пов’язане з припущеннями про якісь примхливі мандрівки через незнані їй колись терени, тож на слові: «На моє переконання» я пригорнув Альбертину, а на: «Я вважаю» — посадив до себе на ліжко.

Певна річ, буває і так, що малокультурні жінки, пошлюбивши широкоосвічених чоловіків, дістають від них як віно такі вирази. І невдовзі по метаморфозі, спричиненій шлюбною ніччю, коли ті особи візитують давніх подруг і вже не щирують, ми з подивом помічаємо, що вони стали жінками, помічаємо потому, як почуємо, що вони говорять уже не «компрометація», а «компрометація»; але ж це, власне, ціха тієї зміни, що сталася з ними, і я бачив, що така сама зміна сталась у словнику Альбертини, яку я знав раніше; для тієї Альбертини було найбільшою сміливістю сказати про якогось дивака: «Ну й тип!», або коли їй пропоновано зіграти в азартну гру: «Я не така багата, щоб гатити грішми», або, врешті, коли приятелька робила їй докір, на її думку, неза-служений: «Ні, ти просто казка!» — такі вирази диктувала їй тоді своєрідна міщанська традиція, майже така сама старосвітська, як Маґніфікат, і в молодої дівчини, допеченої до серця і певної своєї правоти, вони, як то кажуть, «вихоплювалися самі собою», бо цих висловів її навчила матір, як навчила її оченашу та поклонам. До Альбертини всі ці вислови перейшли від пані Бонтан укупі з ненавистю до жидів та пошаною до чорного, бо цей колір завжди доречний і благородний, але ніякої науки пані Бонтан Аль-бертині не давала — Альбертина нагадувала щиглятко голопірка, яке наслідує щебет батьків-щигликів і поступово, вбиваючись у колодочки, робиться саме щигликом. Хоч би там як, а «добір» мені здався від лукавого, а «я вважаю» сповненим заохоти. Альбертина стала іншою, отже, й реагуватиме вже не так, як колись.

Я вже не тільки її розлюбив, а й перестав боятися, як у Баль-беку, вразити її дружні почуття до мене, бо вже було по дружбі. Не лишалося сумніву, що їй до мене байдужісінько. Я здавав собі справу, що для Альбертини я вже хтось не з її «ґрона», до якого колись мені так кортіло потрапити, і належність до якого давала мені пізніше стільки щастя. Оскільки Альбертина втратила баль-бецьку щирість і товариськість, мене не гризло сумління; а проте, мабуть, усе вирішило моє останнє філологічне відкриття. Нижучи нову пацьорку на рожанець пустопорожнього базікання, за яким крилося моє жадання, я говорив, обіймаючи Альбертину, дцо сиділа на ліжкові, — про одну дівчину з гурту, може, дрібнішу за інших, але, як на мене, гожу. «Так, — погодилася Альбертина, — вона схожа на гейшеня». Безперечно, коли я познайомився з Альбертиною, слово «гейша» було їй незнане. Якби її життя котилося своєю колією, вона, либонь, зроду б його не знала, і я не гріхував би на неї, бо, на мій слух, — це огидне слово. Від нього ломить зуби, як від морозива. Але в устах гарненької Альбертини навіть слово «гейша» мене не разило. Я подумав, що коли воно не втаємничує мене в секрети зовнішнього життя, то принаймні виказує якусь внутрішню еволюцію. На жаль, моїй гості пора було йти, а то спізнилася б на обід і вона, і не сів би вчасно до столу я. Обід готувала мені Франсуаза, а вона не любила, щоб її затримували, і, мабуть, вважала за порушення одного з положень її кодексу вже те, що Альбертина засиділася, коли вдома нема моїх батьків, і з її вини все стоїть. Але у зв’язку з «гейшею» я дав задки і похопився заявити: