Острів Тамбукту
- Автор: Марчевский Марко
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Тамбукту». Краткое содержание книги:
Білих людей чекає безліч небезпек. Але чесний, сміливий юнак-болгарин зумів знайти спільну мову і подружити з тубільцями.
Про цю дружбу, про боротьбу тубільців проти імперіалістичних загарбників, що проникли й сюди, читач дізнається, прочитавши цей цікавий роман.
Смітові буле легко, його не цікавила доля племені. Навпаки, зараз він зможе здійснити свою мрію. Якщо корабель англійський — привласнить найкращі землі на острові і перетворить їх на прибуткові плантації. Якщо корабель іншої держави, він повернеться у свій вовчий світ. У всіх випадках він у виграші.
А що думає Стерн? Тільки одне: якомога швидше потрапити в Александрію до маленької дочки, а потім прийняти командування яким-небудь кораблем і щомісяця відкладати для неї кілька фунтів стерлінгів.
Ніч була темна. Хмари вкрили все небо. Ні зірок, ні місяця. Вогні корабля спочатку наближалися до острова, але потім звернули на захід і почали повільно віддалятися…
Сміт підняв тривогу:
— Чому він одпливає? Чому не кинув якоря в затоці?
— Він не може зайти в затоку, — сказав Стерн. — Моряки помітили надводні скелі і вирішили шукати іншу, зручнішу затоку.
— А як не знайдуть? — хвилювався Сміт. — Корабель піде й ніколи більше не повернеться. О, це буде жахливо! Треба щось робити… Дамо йому сигнал зупинитися… Чому мовчите, Стерн? Ви ж знаєте, що треба робити.
— Знаю, — сказав капітан. — Треба розкласти два вогнища. Це сигнал біди.
— Розкладайте, Стерн! — крикнув Сміт. — Я вам допоможу. Тільки швидше, швидше!
Капітан замислено сказав:
— Дуже шкодую, сер, але не можу цього зробити.
— Чому?
— Тому що вождь не дозволить.
— Вождь! — вигукнув Сміт. — Ми його й питати не будемо!
— Не можна, сер… Острів Тамбукту не Англія, і ми не можемо розпоряджатися тут, як у себе вдома.
— Але ж від цього залежить наш порятунок.
— Порятунок від кого? — запитав капітан і тихо додав: — Я не бачу від кого і від чого нам треба рятуватися.
Зрозумівши, що Стерн непохитний, Сміт звернувся до мене і сказав у відчаї:
— А ви? Що скажете ви?
— Те ж, що й капітан, — відповів я.
— Безнадійні люди! — крикнув Сміт і побіг стежкою понад берегом.
— Куди? — закричав йому вслід капітан, але плантатор не відповів.
Плавучі вогники заховалися за Скелею Вітрів. Корабель потонув у темряві тропічної ночі. І тоді на ближньому горбі несподівано запалало два вогнища. Дивлячись на яскраве полум'я, Стерн сказав:
— Пізно…
Вранці наступного дня невідомий корабель знову з'явився. За ніч він, мабуть, обійшов острів і, не знайшовши зручного місця для стоянки, знову повертався до затоки. Я вийшов на галявину. Боамбо і стрільці були там. Вони провели ніч просто неба. Прийшли й обидва англійці. Капітан був спокійний, а Сміт мав дуже стомлений вигляд, мабуть, всю ніч не спав. Він завжди був блідий, а зараз обличчя його аж посіріло, а біля запалих очей з'явилися дрібні зморшки, ніби сліди від пташиних лапок. Але в очах світилася бадьорість. Адже корабель знову наближався до затоки і певно скоро кине якір. А він нічого іншого й не хотів…
— Англійський? — звернувся він до капітана.
— Ні. Це не корабель, а підводний човен. І не англійський.
— Ви певні?
— Цілком, — скипів капітан. — Я знаю всі види англійських підводних човнів.
— Можливо, американський?
— Ні. І не американський.
— Кінець кінцем, це не має значення, — сказав Сміт.
— Має, — заперечив капітан. — Уявіть собі, що підводний човен належить ворожій країні. Наприклад, Японії…
— Японський підводний човен в Індійському океані? — перебив його Сміт. — Це неможливо! Японці б не насмілились дійти аж сюди.
— Чому ви так думаєте? — спитав я.
— Тому що через Індійський океан проходить єдиний морський шлях, який з'єднує Англію з Індією. Наш флот не допустив би, щоб тут плутався японський підводний човен. Він, мабуть, з якоїсь дружньої країни. Роздивіться краще, Стерн.
Стерн вдивлявся в підводний човен, але більш нічого не міг сказати. А Сміт міркував уголос:
— Якщо човен дружньої країни, ми допоможемо морякам набрати прісної води, плодів і — прощавай, Тамбукту! Але не назавжди, звичайно. Я полюбив цей райський куток і думаю знову повернутися сюди, тільки вже не сам…
— Мабуть, з англійськими військами і кількома священиками, — зауважив я.
— Навіщо з кількома? — посміхнувся Стерн. — Священики дорожчі од солдатів. Досить і одного, а от солдатів треба побільше.
— Риба ще в морі, а ви до неї цибулю кришите, — згадав я одну нашу приказку.