Чорнильна смерть

Ох, як боліли йому сідниці! Наче він ніколи вже не зможе сидіти на них. Проклята їзда верхи. Одна річ — їздити по вуличках Омбри з гордо піднятою головою й ловити на собі заздрісні погляди. Адже це не жарт — глупої ночі по кілька годин поспіль їхати за каретою Змієголова по труській дорозі, де щохвилини мало не ламаєш собі карк.

Так, новий пан Орфея подорожував тільки вночі. Тільки-но сіріло, він наказував ставити чорний намет, де ховався від дня, і лише після заходу сонця знову тягнув своє гниле тіло в карету, що стояла наготові. Її тягли двоє коней, чорні, мов оксамит, яким було оббито карету. Коли вони вперше стали на спочинок, Орфей крадькома зазирнув усередину. Там були гаптовані сріблом подушки з гербом Змія, що видавалися набагато м’якші за сідло, в якому вже кілька ночей сидів Орфей. Ще б пак, така карета сподобалася б йому, проте він був змушений їхати позаду разом з Якопо, огидним Віолантиним хлопчиськом, що на все горло вимагав їсти або пити і так по-собачому шанував Свистуна, що носив на обличчі поверх власного носа ще й бляшаного. Орфей не міг вийти з дива, що Свистун не поїхав з ними. Що ж, він випустив Сойку. Можливо, караючи за це, Змієголов послав його до Сутінкового замку. Але чому, в ім’я всього у світі, його пан взяв із собою як охорону лише чотири дюжини панцерних солдатів? Орфей перерахував, але їх більше не стало. Невже Змієголов вважає, що цієї жменьки вояків досить для боротьби з дітьми-солдатами Віоланти, а чи й досі довіряє своїй доньці? Що ж, якщо так, тоді Срібний князь або набагато дурніший, ніж його слава, або гниття зачепило й мозок, тож цілком може статися, що Мортимер ще раз стане героєм, а він, Орфей, ступив на хибну стежку. Жахлива думка, і тому Орфей зі шкури пнувся, щоб не зосереджуватися на ній надто часто.