Клуб невиправних оптимістів

Друк та проявлення фотографій дорого мені вартували. На них ішли всі тижневі кишенькові гроші. Доступним був лише традиційний дрібний формат: 9 х 11 — решта були не за моєю кишенею. І невдалий момент, щоб просити надбавки. Отож я задовольнявся однією фотоплівкою на місяць. Батько Ніколя порадив ательє з помірними цінами, особливо на широкоформатний друк. Затиснута з обох сторін магазинами з релігійними брязкальцями по вулиці Сен-Сюльпіс, «Фоторама» скромно торгувала технікою. На обох вітринах красувалися зо дві дюжини збільшених фотознімків чудової якості. Чимало перехожих спинялися помилуватися роботами. Вітрина праворуч була присвячена традиційним репродукціям: весілля, причастя, одноосібні та групові портрети. Завдяки вдалому освітленню, що згладжувало недоліки зовнішності та підкреслювало характер, банальними їх не назвеш. У лівій вітрині красувалися чорно-білі фото засніженого селища, притрушених снігом дерев та заледенілих телеграфних ліній і стовпів. Я уважно розглядав ще одну серію фото, відзнятих у пустелі, виразні обличчя туарегів, аж раптом панно відсунули. Технік у білому халаті виклав на маленький мольберт знімок стійбища у присмерках. За сутулою спиною та важкою ходою я впізнав у ньому чоловіка з Клубу, з яким розмовляв у Люксембурзькому саду двома тижнями до того. Він розкладав фотографії у строкатому порядку, чергував світлі кадри з темними. Я так і пішов з плівкою у руках. Відійшовши аж до Сенату, усвідомив, що даремно втік. Це ж яка нагода познайомитися ближче! Я повернувся назад. Увійшов до ательє. Чоловік у костюмі обслуговував клієнта і саме пояснював, як заправити фотоапарат плівкою. Я зачекав, аж поки він скінчить, а доти розглядав негативи, виставлені на стінах.