Пригоди Олівера Твіста
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини світового письменства #60
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: М. Пінчевський
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Олівера Твіста». Краткое содержание книги:
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.
— Я дуже хотів би, — мовив він, — взяти на допомогу мого друга Грімвіга. Він великий дивак, але має гострий розум і міг би стати нам у пригоді; я повинен сказати, що він здобув юридичну освіту і з огидою відмовився від адвокатської практики, бо за двадцять років йому випало вести лише дві незначні справи, — а чи можна це вважати рекомендацією, чи ні — судити вам.
— Я не заперечую проти того, щоб ви запросили свого приятеля, але тоді дозвольте запросити й мого, — сказав лікар.
— Це треба вирішити більшістю голосів, — мовив містер Браунлоу. — Хто він?
— Він син цієї шановної леді і друг дитинства цієї юної леді, — відповів лікар, кивнувши головою на місіс Мейлі, а потім значливо поглянувши на її племінницю.
Роза густо почервоніла, однак не висловила незгоди з пропозицією (мабуть, відчувши, що залишиться в безнадійній меншості); отож Гаррі Мейлі і містер Грімвіг були прийняті у спільники.
— Ми, звичайно, зостанемось у місті, — сказала місіс Мейлі, — доки лишиться хоча б найменший шанс на успіх цього розслідування. Я не пошкодую ні зусиль, ні коштів заради справи, яка нас усіх так глибоко хвилює, і я ладна жити тут хай і цілий рік, коли знатиму, що не всі надії втрачено.
— Браво! — вигукнув містер Браунлоу. — Одначе на ваших обличчях я вгадую бажання запитати, як це сталося, що я несподівано виїхав з країни і не був на місці, щоб підтвердити Оліверову розповідь. Давайте домовимось, що ви не будете ставити ці запитання, доки я сам визнаю за доцільне розповісти вам, що я робив увесь цей час. Повірте, я маю всі підстави для такого прохання, бо інакше я збудив би у вас надії, яким, можливо, не судилося справдитись, і тільки помножив би труднощі й прикрощі, яких у нас і так задосить. Ходімо! Уже кличуть до вечері, і юний Олівер, якого ми залишили в сусідній кімнаті на самоті, мабуть, думає, що нам набридло його товариство і ми дійшли таємної згоди позбутись його і покинути напризволяще.
З цими словами старий джентльмен подав руку місіс Мейлі і повів її до їдальні. Містер Лосберн, ведучи Розу, рушив слідом за ним, і нарада, на якій було досягнуто згоди, завершилась.
Розділ XLII
Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці
Того вечора, коли Ненсі, приспавши Сайкса, поспішала до Рози Мейлі з місією, що її сама взяла на себе, до Лондона Великим Північним шляхом наближалося двоє подорожніх, на яких доцільно звернути увагу читача.
То були чоловік і жінка, або, може, їх краще було б назвати особами чоловічої та жіночої статі. Він був одним із тих довготелесих, кривоногих, вайлуватих, кістлявих людців, чий вік важко точно встановити, — в юні роки вони мають вигляд недорослих чоловіків, а дійшовши зрілого віку, нагадують юнаків-переростків. Жінка була ще молода, але дебелої, міцної статури, яка їй потрібна була, щоб нести тяжкий клумак, прив'язаний за спиною. Супутник її не був переобтяжений важкою ношею, бо ніс лише загорнутий у носову хустку клуночок, як видно, дуже легкий, бо він теліпався на ціпку, перекинутому через плече. Ця обставина, а також незвичайна довжина ніг дозволяли йому на півдесятка кроків випереджати свою супутницю, до якої він час від часу нетерпляче обертався, ніби докоряючи, що вона йде так повільно, і спонукаючи її наддати ходи.
Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:
— Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.
— Якби ти знав, який у мене важкий клумак, — захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.
— Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! — вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече. — О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!
— Ще далеко йти? — скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.
— Далеко?! — Та ми вже, вважай, прийшли, — відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе. — Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.
— До них іще добрі дві милі, а то й більше, — зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.
— Дві милі чи двадцять миль — годі тобі базікати, — сказав Ной Клейпол, бо це був він. — Вставай, і ходімо далі, а то — попереджаю! — я тебе так штурхону, що враз підхопишся!