Останній шаман
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-77-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній шаман». Краткое содержание книги:
— Пошта працює з дев’ятої, — щасливо повідомив він, — і я вже встиг купити лотерейний квиток. Сьогодні увечері розіграш. Я, — додав він по-секрету, — вибрав чудові числа — сім і дев’ять, і ті, що на сім і дев’ять діляться… Тепер, — він дещо насупився, немов міркуючи, чи варто видавати свою таємницю, щоб нею ніхто не скористався, — якщо на цей раз не виграю, я кожен розіграш закреслюватиму тільки ці цифри. Досить уже грати без системи!
Валерію Нечипоренку нічого не лишалося, як нагодувати гостя сніданком і вислухати прекрасні ідеї, які Юрасик обмірковував, певно, всеньку ніч.
Щоправда, одна ідея Валерію Нечипоренкові сподобалася: якщо телефонний номер, вказаний на інтернет-сторінці Фонду Британського університету, має код (044), то рівною мірою це може означати як те, що він зареєстрований у Києві, так і те, що — десь по області. Юрасик глибокодумно вирік, що (044) 825-30-50 не може бути київським телефоном — з 825 у столиці ніколи номер не починається. А отже, телефон обласний. З Києва дзвонити — 8-282-5-30-50…
Валерій Нечипоренко аж підстрибнув на стільці: та це ж рябокінський телефон! Та як таке може бути?!
Юрась Булочка сидів задоволений до кінчиків нігтів.
Господар приволік із коридору телефонний апарат і почав накручувати диск.
— А якщо там визначник номеру встановлений? — спитав технічно просунутий Юрасик.
— Начхати! — махнув рукою Валерій Нечипоренко. Він саме почув довгі гудки, потім клацання, а потім низький чоловічий голос:
«Доброго дня! Вас вітає Фонд Британського університету. На жаль, зараз ми не можемо відповісти на ваш дзвінок, але зв’яжемося з вами одразу, щойно появиться така можливість. Просимо лишити своє повідомлення або відправити факс після сигналу».
«Пі-і-і-і…» — пронизливо пропищало в мікрофоні, і безстрашний міліціянт, чомусь похоловши від думки, що треба буде лишати якесь повідомлення, поспішно поклав трубку на важіль.
— Що там? — Юрась не вдавав байдужість.
— Нікого нема вдома… Тобто на роботі… Може, ще просто рано?
— Та що ти таке говориш! Хто ж це в суботу, та ще й після свят, попхається на роботу! Тим паче, що благодійний фонд — та ще контора…
— То що робитимемо? — розгубився Валерій Нечипоренко. — Ці свята просто все вже зіпсували!.. Треба би було туди під’їхати — тільки знати б куди…
Юрасик подивився на міліціянта зверхньо.
— Телефонний довідник маєш?
— Старий, — і Валерій Нечипоренко зняв із холодильника старезну книжку в картонній палітурці, з-під якої розлазилися на всі боки жовті сторінки. Юрась Булочка почав її захоплено гортати і вже за п’ять хвилин радісно сповістив:
— Вулиця Верхня — це який район?
— Ми називаємо — Заріччя.
— А Лесі Українки?
— Там само, — відповів Валерій Нечипоренко, так і не зрозумівши, до чого веде настирливий гість.
— Бачиш, — пояснив столичний журналіст, — на п’ять починаються номери на вулицях Верхня, Лесі Українки і ще — як її? — він звірився з картою, — на вулиці Цвинтарній. Боже, хто ж там згодився жити?.. — додав він скоромовкою і продовжив: — Заріччя — великий район?
— Та де там! — відмахнувся Валерій Нечипоренко. — Всі ці вулички — на п’ять домів…
— Бачиш, а Фонд Британського університету, якщо вже має інтернет-сторінку, напевно ж має і табличку на дверях. Ми його швиденько знайдемо… Поїхали?
— Ні, ти лишайся, — зненацька твердо заперечив Валерій Нечипоренко. — Я не маю права залучати до розслідування штатських осіб без попереднього погодження з начальством. Я тобі подзвоню зразу, — додав він, — чесно.
— Але ж ти не підеш туди один! Марадона…
— Зрештою, — розсердився Валерій Нечипоренко, — чого я маю дзвонити Марадоні? Я ж не на озброєних бандитів виходжу один! Завітаю у Фонд, сьогодні там, схоже, вихідний, отже, просто розвідаю обстановку навкруги…
— Тоді візьми мене з собою, — знову заканючив Юрась Булочка, зазираючи міліціянтові в сірі очі, — якщо все так безпечно, як ти кажеш.
— Ні, не можу. Не можу.
— Але у мене є машина! — навів Юрасик останній переконливий аргумент, чим остаточно добив міліціянта.
Капловуха «копійка» домчала двох вимушених спільників до району Заріччя за п’ять хвилин. Вони перетнули місток і опинилися навпроти старої дерев’яної церкви, давно не ремонтованої, але ще живої. Валерію Нечипоренкові замлоїло в серці, хоч він і не хотів собі в цьому зізнатися, і він змушений був відвернутися від свого попутника. Саме тому і не бачив, що Юрась дивиться на церкву з благоговійним подивом.