Iсторичнi есе. Том 2

Не зважаючи на своє галасливе соборництво на словах, націоналісти, - може більшою мірою, ніж яканебудь інша політична течія на нашому Заході, - показали свою нездатність знайти спільну мову з людьми, що вийшли з підсовєтського світу. До цього спричинився і своєрідний націоналістичний “догматизм” (неохота інтелектуально сприймати дійсність у тих явищах, де вона відхиляється від самовільно надуманого ідеалу), і той факт, що націоналістична концепція партії-“ордену”, культ “вождів”, макіявеллістична політична мораль тощо мусіли наддніпрянських земляків відштовхувати своєю подібністю до найбільш одіозних рис комуністичної диктатури.

До кінця 20-х років контакт між двома Українами, “сьогобічною” й “потойбічною” - був доволі жвавий. Але в 30-х роках “залізна заслона” на Збручі (цього терміну тоді ще не вживали, але факт існував повністю) робилася дедалі щільнішою. Для українців в СРСР, втиснених у кліщі тоталітарної державної машини, свідомість того, що десь є позасовєтський український світ, - про що інтеліґентні люди в теорії, самозрозуміло, не забували, - ставала майже іреальним мітом. Рівночасно також на “сьогобічній” Україні слабо живе розуміння тих процесів, що відбувалися на Радянщині, - процесів, які для майбутности всієї нації мали вирішальне значення. Від часу остаточного запанування Сталіна та започаткування “сталінських п’ятирічок” совєтська дійсність робилася заплутаним ребусом, що в ньому тяжко було визнатися всякій людині, яка не пережила цього на власній шкурі.

Безпосередній досвід могла б замінити хіба що кропітка наукова аналіза. “Сьогобічна” (західня й еміґраційна) Україна здобулася на велику протестаційну акцію з приводу голоду на Великій Україні. (Вона знайшла навіть деякий відгомін у світовій опінії). Але наш Захід не спромігся ні на який науковий інститут чи хоч би просто фаховий журнал, що його метою було б систематичне вивчення підсовєтської української, а також т. зв. “всесоюзної” проблематики (бо ця остання не повинна для нас бути байдужою).

Такий почин, що в тодішніх обставинах являв би собою найбільший викон справді всеукраїнської, соборницької політики, не переростав матеріяльних спроможностей нашого Заходу. Але 30-і роки взагалі позначаються катастрофальним зниженням рівня української політичної думки на західніх землях. Зокрема в Галичині запанував серед старшого покоління дух плиткого, вульґарного практицизму (“політика малих діл”). Серед молоді, вихованої у школі Донцова, плекався іраціоналізм і псевдоволюнтаризм, який з невігластва робив громадську чесноту (мовляв, не об’єктивне знання дійсности потрібне, а “незламне хотіння”, яке дасть собі раду з усіма перешкодами). Іван Мітринґа, що присвятив багато уваги заглибленню у східньоукраїнську проблематику, залишився серед націоналістичного покоління відокремленою появою. Де недоцінення ваш об’єктивних совєтознавчих студій - один з найбільших “гріхів занедбання” супроти соборницької заповіді, який лежить на проводі “сьогобічної” України міжвоєнної доби.