Iсторичнi есе. Том 1

Францішек Генрик Духінський[249] народився 1816 р. в збіднілій польській шляхетській родині на Правобережній Україні[250]. Учився в середніх школах у Бердичеві й Умані, які належали орденам кармелітів і василіан відповідно. У 1834 році поселився в Києві, де протягом наступних дванадцяти років заробляв на прожиття вчителюванням у родинах польських аристократів. Духінський дуже зріднився зі стародавньою українською столицею; пізніше свої праці польською мовою він часто підписував “Duchiński Kijowianin”, а французькою — “Duchiński de Kiew”. У 1846 р. він нелегально виїхав із Російської імперії на грецькому кораблі, який відпливав з Одеси. Прибувши до Парижа, Духінський зблизився з “некоронованим королем польської еміграції” князем Адамом Чарторийським. У газеті Чарторийського “Trzeci Maj” (1847–1848 рр.) Духінський, окрім декількох програмних статей, опублікував повідомлення про арешт і судову розправу царської влади над членами Кирило-Мефодіївського Братства в Києві[251]. Духінський належав до гуртка “українських” співробітників князя Чарторийського. Двома іншими членами гуртка були Міхал Чайковський (1804–1886) і Іполіт Терлецький (1808–1888). Кожен із них був сам по собі цікавою особистістю. Як і Духінський, вони походили з правобережної польсько-української шляхти й дотримувалися виразної українофільської орієнтації[252]. Під час революції 1848 року Духінський був представником Чарторийського в Італії, а також їздив до Сербії. 1849 р. він прибув до Стамбула, де залишався аж до 1855-го. Саме тоді, в 1849 р. у Духінського виникла ідея створити український журнал, який сприяв би українсько-польській співпраці проти Росії. Журнал мав друкуватися на о. Корфу (в той час він належав Британії) і таємно переправлятися в Галичину через Угорщину, а на підросійську Україну — через Одесу. Проте князь Чарторийський відмовився підтримати цей план. Під час Кримської війни Духінський працював на цивільній посаді у британських військах у Туреччині. 1856 р. він повернувся до Парижа. Наступні п’ятнадять років стали найпродуктивнішими в його житті. Він опублікував величезну кількість праць польською і французькою мовами, прочитав низку публічних лекцій (у Гуртку наукових товариств (Cercie des Sociétés Savantes) і Польській вищій школі в Парижі), нав’язав контакти з французькими вченими та літераторами. Цю діяльність перервало падіння Другої імперії. Тоді Духінський переїхав до Швейцарії, де 1872 р. став директором Польського національного музею в Рапперсвілі поблизу Цюріха. Зі Швейцарії він кілька разів їздив до Галичини. Сучасники описували його як людину благородну, м’яку, делікатну в справах особистих, але догматичну й непохитну в теоретичних побудовах[253]. Його праці засвідчують старанність і чималу ерудицію автора. Проте як самоук із вузьким світоглядом він зовсім не був поважним ученим. Духінський не вагаючись добирав факти так, щоб підігнати їх під свої упереджені концепції.