Таврований
- Автор: Ремени Ник
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Таврований». Краткое содержание книги:
Однак у 1937 році в числі інших військових (у першу чергу Блюхера) потрапив під жорна сталінських репресій, два роки просидів у Хабаровській в'язниці. Тільки стійкість, неймовірна мужність дозволили йому вийти з неї живим.
У роки війни очолив найуспішніше партизанське з'єднання, довів, що він не ворог народу. Однак все одно загинув від рук НКВД.
З’єднання тануло на очах. Ніколи раніше Базимі не доводилося оформляти стільки похоронок. Він відірвався від спогадів про дівчину, знову глянув на Вершигору.
— Знаю про твої пропозиції. Поговорили з командиром. Погодився розвертати голоблі назад.
— Ми не зможемо всім з’єднанням вирватися з оточення, — сказав Вершигора. — Нам треба іти дрібними групами.
— Почекай трохи. У комісара є план.
7
У розташуванні шостої роти, яка приготувалася оборонятися з боку гори Синички, начальник штабу і помічник командира з’єднання з розвідки побачили комісара з сином Радиком.
Радик не переставав сміятися.
— Німці свою колону бомблять. Уже близько години.
Бійці шостої роти раділи не менше сина комісара. Гірський кряж був усипаний маленькими точками. Вершигора підніс до очей бінокль і побачив, що це німці. Поруч з ними валялися коні і техніка.
Уздовж гори шаленіли в небесній сині знайомі партизанам «Юнкерси».
Руднєв, Базима і Вершигора теж посміхнулися. Карателі були впевнені, що вони остаточно затиснули партизан. Ті не можуть вирватися з щільного кільця. Ось і бомбили свої підрозділи, які після ретельної артилерійської підготовки атакували гору Синичка.
— Тепер можна не хвилюватися, що вони полізуть сюди, — сказав Базима. — Сьогодні вони вже отримали своє.
— До темряви ще далеко, — зауважив Руднєв.
Усі повернулися на захід. Багряне сонце наближалося до порізаної гірськими хребтами лінії горизонту. Семен Васильович подивився на кругле помаранчеве світило.
— Йому немає діла до наших турбот. Воно сяяло, сяє і сяятиме.
Базима заспішив в штаб. Він продовжував пропрацьовувати зі своїми заступниками майбутню операцію. Вершигора, Семен Васильович і Радик прилягли трохи далі розташування шостої роти. Радик відразу заснув міцним сном. Семен Васильович сів, поклав голову сина на коліна.
Вершигора теж встав. Підсів ближче до комісара. Він себе довго картав, що, коли літав до Москви перед виходом у рейд, не знайшов часу, не провідав сім’ю комісара. Тепер він зрозумів: треба було кинути все. Зустрітися. Віч-на-віч переговорити з Домною Данилівною.
Семен Васильович дуже чекав цієї зустрічі.
Ньома дуже хвилювалася з приводу його конфлікту з Сиромолотним. Він знав, що вона не заспокоїться. Постійно буде переживати за нього.
Він дуже лаявся, коли дізнався, що Вершигора не побував у рідних. Ображався на нього. Ставився до нього офіційно. І тільки події останніх тижнів знову повернули його розташування до помічника з розвідки.
— Семене Васильовичу. Вибач мене, що не провідав сім’ю. Мені перед тобою незручно. Треба було кинути все і зустрітися з дружиною і сином. Не помітив, як пролетів час.
— Нічого. Тепер це все позаду. Забудь.
Сонце вже наполовину сховалося за гребенями гори Синички. Вершигора розслабився. Витягнув ноги, своє коротке тіло. Підставив сонцю смагляве обличчя, з довгою рудою бородою.
— Знаєш, Петрович, іноді я заздрю тобі.
— Чому?
— Мені здається, після війни тобі легко буде жити на світі.
— Чому? — Ще більше здивувався Вершигора.
— Ти ніколи не втрачаєш спокою, весело переносиш труднощі. Я цього так і не навчився. Все приймаю близько до серця.
— У нашій ситуації не треба засмучуватися із-за дрібниць. Все вийде так, як зумовить доля. Нічого не зміниш.
— Скільки полягло наших людей у горах. Мені здається, що і мене скоро не буде, — промовив Руднєв.
Він прямим поглядом подивився в очі Вершигори.
По спині Петра Петровича пробіг холодок.
— Краще про це не думати.
«Як би не так» — подумав Семен Васильович.
Ще раніше їм з Ковпаком оволоділа настирлива думка, що Вершигора приставлений стежити за ними. Останнім часом Семен Васильович переконався в іншому. Якщо Петро Петрович і виконує завдання НКВС, то він розумний, розбереться, що до чого, хто справжній ворог. Але останнім часом комісар замітив, що за ним слідять інші люди.
В загоні було кілька груп, які не підпорядковувалися їм з командиром. Він знав про це. Навесні цього року переконався, що кожен їх крок відомий в УШПР. Але до останнього часу комісар не помічав за собою стеження.