Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

В ніч на 24 серпня 1993 р. у Варшаві Борис Єльцин у нетверезому стані письмово підтвердив, що польське членство в НАТО не зашкодить інтересам Російської Федерації. Хоча вже наступного дня було видно, що Єльцин шкодує про свій вчинок, а пізніше у Москві він його навіть зрікся, це був початок міжнародних дебатів про розширення НАТО. Як одразу ж зазначили деякі литовські політики, польське членство в Альянсі перетворило би Литву на невеличку буферну державу між НАТО та Росією. Оскільки на цей час російські війська вже залишили Литву, Вільнюс отримав трохи більше простору для маневрів у політиці щодо Організації Північноатлантичного договору. Можливий вступ до НАТО змінив погляди литовської еліти, тож історичні претензії до Польщі були не на часі. Литовські соціалісти (колишні комуністи), що очолили уряд у листопаді 1992 р., виступали проти НАТО, але схилялись до зближення з Польщею. Їх лідер, президент Альгірдас Бразаускас (1932–2010), виступав за дистанціювання від Росії та Заходу. Литовські національні партії, що тепер перебували в опозиції, підтримували ідею розширення НАТО, але не згоджувались на зближення з Польщею. У жовтні 1993 р. праві наполягали, щоб соціалістичний президент пристав на вступ Литви до НАТО, вимагаючи, щоб соціалістичний уряд встановив пряме правління над польською меншиною та змусив Польщу вибачитись за 1920 р. У листопаді 1993 р., коли обговорення цього питання набрало обертів, деякі націоналістичні політики усвідомили, що буде дуже непросто досягнути поставленої мети. Успіхи націоналістичної партії Володимира Жириновського на парламентських виборах у Росії 13 грудня 1993 р. вчасно нагадали, що міжнародна політика служить не лише для здобування слави, а й має практичне застосування. 29 грудня литовський парламент рекомендував урядові подати заявку на членство в НАТО. 4 січня 1994 р. президент Бразаускас так і вчинив[594].