Полтава

Що мені бідній робити, гадаю. Отрую то я й дійсно мала при собі, запаслась, але вмирати не хотілось, світ такий великий і цікавий, хоч страшний, — молода я. Лежу в постелі, ніби десь на межі серед полину, гіркий пил летить на мене, чахну. Аж ранком хтось гримає у двері: "Який чорт?" — питаю. "Дозвольте побажати вам доброго ранку", — відповідає чемно москаль. "Доброго ранку й вам, — відповідаю, — але я ще не вбрана, підіждіть". Пішов... Чую, як лається на своїх, штовхає людей, як псярник собак, недобрий. А за якої півгодини знов у двері стук-стук. "Увійдіть!" — кажу, бо що було робить? Сила його. Виважить двері, як захоче...

Одарка знов оповідання перервала. Стояла в кутку, випрямлена, з палаючими очима. Ніби це, що розказувала, переживала вдруге.

Обидовська очима присмокталася до неї:

— І що? І що?

— Я тоді саме чесала свої коси. Руками підняла волосся вгору і — завмерла. Він з ваганом на порозі стояв. "Або будеш моєю, — не говорить, сичить, — або вб'ю тебе, вб'ю! Очі наші зустрілися з собою, дужаються... "Стріляй! — гукнула я. — Стріляй, ну чого стоїш?" А він руку з ваганом опустив, хотів кроком ступити вперед, захитався, вхопився за голову і вибіг. "Відьма! Відьма!" — почула я, як кричав у сінях. Словом тим ніби мене обухом по голові вгатив. Чого це я відьма?.. Не вгадаю. І, обезсилена, голову до подушки приткнула. Буцім я дівчинка маленька, громів боюсь... Хай б'ють, щоб мені їх лиш не бачити, не чути... Еге ж, не вчуєш! Кругом хати біготня така, верески, крики... Не втерпіла я, зиркнула. Боже мій! До вікон когути червоні крильми б'ють, в хаті дим, що й дихнути годі, горить!.. Зірвалася я, біжу, так сінешні двері заставлені, хата, як кріпость, не добудешся з неї. Значиться, живцем хочуть відьму спалити... От воно як!.. Мов божевільна, кулаком у вікно вдарила, бренькнули шибки, влетів червоний когут у хату і просто мені в лице. Насилу відчинила я двері в сіни і насилу їх замкнула за собою, руками волосся гашу, іскри струшую з себе, дим в очі гризе. А в хаті клекотить, тріскотить, палахкотить, ще трохи, і огонь двері перегризе, хоч двері кріпкі, густо цвяховані. Кидаю собою по сінях, як окаянна, туди й сюди, аж чую під ногами дудонить... Двері у погреб значиться. Підняла їх і опустила за собою, в темінь ускочила. Тут тобі, гадаю, і кінець! Щоб лиш хутчіш, щоб не мучитися довго. Геть запаморочило мене. Гірки, Векла, Сидір і що перед тим гарного й поганого було, що веселого й страшного, ходором по голові ходить, хутко, хутко, аж почорніло в очах... Кінець.