Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати?
— Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай!
— Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець.
— Так читай тоді як умієш.
— "...Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об'явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє". — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер.
— Втомився?
— Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали.
— Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку.
Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки.
Відступив до стола, Мотря розглядала книжку.
Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького.
— "Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.
З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689". Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися "ониї великі государі і великая государиня", де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають.
— Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?
— Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.
— Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.
— Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.
— А тут тобі їх не дають?
— Не смію просити, — відповів з жалем.
— Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув?
Павлусь потилицю рукою почухав:
— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.
— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.
— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.
— Чуйкевич?
— Еге ж!
— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.
— Карали?
— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.
— Поздорови пана Чуйкевича від мене.
— Вони і панночку казали здоровити.
— Та-ак?
— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.
— О-го!
— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.
— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.