Людолови. Том 2

— Яка стація? — підводить голову Петро Конашевич. — Хто її вимагає? За що?

— Та магістрат же ж, — пояснює Причепа, смокчучи згаслу люльку. — Це коли ти йшов до Московщини в останній похід і став із військом у Києві відпочити. Тоді всі міщани — і замкові, і права магдебурзького — згодилися вкупі харчувати твоє військо. Ну, сплатили ми магістратові, що з нас належало, поклали вони наші гроші до своєї скриньки, прогодували військо як слід, дали йому пороху, куль, зброю полагодили, горілкою, медом почастували, а тепер кажуть, що ми свою частку не дали, і вимагають з нас вдруге грошей. Ну, а ми їм — протестацію, а там і ножі знайдуться, якщо добром і судом не доб'ємось нашої правди! — палко кидає цехмістер і зам6вкає на півслові.

Петро Конашевич відкидає ковдру, встає на ноги і обурено шукає чоботи.

— Та ти?!. Та що ти собі видумав? Ой господи, та не можна ж! — кидається до ліжка старий майстер. — Та що ти, бісова ж ти дитина, вигадав?!

— Чому мені раніш не сказали?! — обурено говорив Сагайдачний. — Та я б враз викликав війта, та написав би воєводі, бо ж я з військової скарбниці сплатив їм зa ту стацію.

І все шукав під ліжком давно заховані чоботи.

— Та лягай же! Не можна! — мало не плакав Причепа й силоміць почав вкладати у ліжко свою «бісову дитину». — Та пан лікар забороняє! Та чи варт задля такої дурниці!.. І самі впораємось, — безладно вигукував він і нарешті поклав-таки на ліжко свого гетьмана.

І не розумів, що не те хвилює Петра Конашевича. Сагайдачний надто болісно відчував, що життя йде повз нього, що люди, які півроку тому і кроку б не ступили без його дозволу, тепер навіть не розповідають йому, що робиться на білому cвiті. От і Харлик Свиридович — колишній баніт, що животів би на Січі у звичайнісіньких козаках, коли б Петро Конашевич не дав йому грунтів і не зробив його старшиною, — і той носа до нього не каже. А Танцюра, а інші!.. Сумлінно й ретельно підтримував Петро Конашевич тих, хто його вшанував гетьманською булавою, а тепер… І почуття самотності, забутості і навіть зайвості все більше й більше давало себе взнаки. І образа, і лють, і гірке почуття власної немочі труїли йому душу, пекли думки, не давали спокою хворому серцю.

А час минав. Після відлиги та туманів знов заморозило землю. Промайнули різдвяні свята — бучні, п'яні й безладні. Пройшли січневі хуртовини. Білими сніговійними ведмедями лягали на ганки замети і низько насували на вікна патлаті снігові шапки, що мінилися діамантовими порошинками під сонцем і блакитним, начебто скутим з кришталю і срібла, зимовим місяцем, а Петро Конашевич все не підводився, марнів, слабішав, як немічний дід.

Почув про хворобу Петра Конашевича і владика Курцевич і приїхав одвідати хворого. Як лікар і вихованець Падуанського університету, він думав допомогти йому, але, не дуже покладаючись на себе, захопив по дорозі відомого лікаря Самуїла Шмойловича — для консиліуму. Присутність лейб-медика Ле-Куртьє збентежила шановних ескулапів, але француз, як вихована людина, враз знайшов невимушений тон і заговорив із ними не як лікар, а як гість з гостями в якомусь салоні. В розмові він потроху знайомив лікарів з історією хвороби Сагайдачного, її симптомами і самопочуттям хворого, щоб згодом поговорити з ними докладніше.

— Дренаж тут nе va pas[356]. Я заливaй рана тшicте оlеum purum[357] і даю кворому теріак[358] та препарати argenti et auri[359], а коли серце пратсює погано — гарячу каву. Яке счастя, шо турки познайомили з каву нашу країну.

Під час розмови приїхав воєвода Томаш Замойський. Його поява розважала і заспокоювала хворого, бо він завжди розповідав щось цікаве й далеке від всього місцевого. Раділи йому і Настя, і Хома Причепа і радо запрошували його до спочивальні.

Замойський привітався з лікарями, весело зауважив, що хворий має значно кращий вигляд, ніж тиждень тому, і за кілька хвилин розмова вже перейшла на медичні новини, однаково цікаві і лікарям, і хворому.

— Кілька років тому, коли я жив у Лондоні, - розповідав молодий воєвода, — довелося мені бути на лекції професора Вільяма Гарвея[360]. Він запевняв, ніби людська кров не стоїть у жилах, а невпинно тече людським тілом; з правої половини серця вона нібито потрапляє до легенів і там, з чорної і зіпсованої, перетворюється на ясно-червону і свіжу і знов повертається до серця, але вже до лівої його половини, а серце стискається і штовхає її далі, в так звану аорту, і жене у найдальші кутки людського тіла. Це повідомлення зробило надзвичайне враження. Навколо імені Гарвея виникло чимало суперечок і розмов. Одні казали, що це нова ера в науці; інші запевняли, що він неук і шахрай, а третій — що він чаклун і єретик і що треба його спалити на вогнищі. Згодом я виїхав з Лондона і не знаю, яка з цих думок перемогла, і чи прищепилася його теорія в медицині. Цікаво, як ви, фахівці, ставитеся до неї?

У Шмойловича заблищали очі, а Курцевич відхилився на спинку крісла і затарабанив по поручнях пальцями.

- Єресь! Мерзенна єресь! — вигукнув він. — Та хіба ж можна вважати серце, джерело життя й сідало душі, за якусь помпу, що помпує і штовхає по жилах кров? Тільки в Англії, батьківщині пуританізму та інших єресей, і можлива поява такого шахрая і єретика.

— Але ж дозвольте, reverendissime, — засперечався Шмойлович. — Про це вже пишуть і говорять давно. Ще Сервет 1553 року довів, що чорна кров перетворюється у легенях на ясно-червону, артеріальну. Про це говорив і Реальдо Коломбо з Кремони та й інші.